Цьогорічне відзначення 71 річниці від часу утворення УПА вийшло не лише за межі камерного залу, а й райцентру. Зібрались ті, кому дорогі ідеали незалежності, за які боролась ця народна армія, про яку президент Франції, її національний герой генерал Шарль де Голь говорив: "Якби в мене була така армія як УПА, то німецький чобіт ніколи не топтав би французьку землю".
Зібралось тут, в Красному, їх небагато – як це, зазвичай, буває в останні роки, коли люди збайдужіли до всього, що організовує влада (не знаю, чия вина в тому). Не біля символічної могили, – як зазначив голова районної ради Володимир Замроз, а біля правдивих поховань ще з часів визвольних змагань 1918-20 років, де упокоїлись ті, хто воював на своїй землі за свою родину, своє село і загинув за це. Поруч ще свіжа могила – нашого земляка, останнього командира непереможної армії Василя Кука. Він заповів поховати себе тут, на своїй малій батьківщині, бо Київ для нього залишався чужим – як і уся українська влада (кажемо, що Україна стала незалежною, але не є українською). По обидва боки могили – маленькі пластуни-новаки, як почесна варта біля свого генерала (на знімку вгорі). А трохи далі на підвищенні з десяток вояків-упістів в одностроях, які на усіх святах гідно представляють залишки свого рою – 34 вояків УПА нині, дякуючи Богові, є серед нас. У старечих, але міцних і спрацьованих руках вони і досі міцно тримають свій червоно-чорний прапор. 88-річний Іван Шутяк, як завжди жартівливий, ніби звітує мені: "Я тут, я ще живий, разом зі всіма хлопцями. А що ще не вмер, то маю "дякувати" сибірському "санаторію" – але ж загартували нас там!".
Отож і завдяки цим людям ми утвердились як держава – тепер повинні утвердити себе як українська політична нація, яка має багату і славну історію, яку, на жаль, без брому не прочитаєш. Але вона наша і її з пам'яті – генетичної, народної – не викреслить ніхто, – казав на віче учасник визвольних змагань Йосип Петрів.
Так, важка історія, але поруч з нами ті, хто її творив, – зазначив голова РДА Володимир Сай. – Ми її читаємо, а вони писали цю історію, і часто власною кров'ю. Чи багато нині знайдеться таких, хто, знаючи, що йде на вірну смерть, не зверне з того шляху? А вони йшли, і вмирали. Що їх вело? Що ними керувало? Що допомагало їм вижити, витримати нелюдські катування чи навіть гнітюче невідання, що завтра криївку, де ти вже стільки часу у жахливих умовах без світла і повітря переховуєшся, хтось викриє і в тебе не залишиться вибору?
Мабуть, тут доречно згадати пафосно-героїчні рядки з Декалогу ("Здобудеш Українську Державу або загинеш в боротьбі за неї"), чи з "Маршу націоналістів" ("солодше нам у бою умирати, ніж в путах жити, мов німі раби"), або ж загальновідомі "За Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ!" чи "душу й тіло ми положим…". На мою думку, найправдивішу відповідь на це важке запитання дав отець Степан Жукровський – місцевий парох старенької церкви св. Пророка Іллі, де був хрещений майбутній командир УПА: "Молитва! І ніколи не забуваймо про це. Молитва просвіщає розум, освячує душу і дає людині добрі думки і бажання жити". До слова, і віче в Красному закінчилось не лише церковним славнем "Боже великий, єдиний", а й "Молитвою за Україну", яку виконав місцевий хор.
Маємо згадати сьогодні і скласти щиру подяку задвір'янським самодіяльним артистам (хор "Повстанець", жіночий ансамбль, дует "Червона калина", керівник Роман Ладига), без участі яких сьогодні навіть собі не уявляємо жодної подібної урочистості в районі. У їхньому виконанні прозвучала низка пісень про УПА, які підносять дух ("Не помреш, бо сильний не вмира") і нагадують прийдешнім, що "нам Україна вище над усе".
Такий героїчний, пафосний лейтмотив цього свята підхопив о.Юрій Толочний, виголосивши, на моє переконання, блискучу та переконливу за всіма канонами ораторства промову, з якої хотів би виділити наступне. Коли ми приходимо до цих могил, то не треба оплакувати героїв, які тут покояться. Ці могили мають для нас служити джерелом оптимізму, і втішаймося з того, що Україна-ненька має стільки синів і дочок, які заради неї готові на самопожертву.
Не проливаймо сліз, а напиймося тут біля них духовної водиці, наберімося снаги і зрозуміймо причину їхніх поступків. Чи було їм тоді легше, ніж нині нам, коли так нарікаємо, маючи свою державу? Ні. Навпаки. Вони знали на що йшли. Але в них дороговказом були Бог і Україна. Ми нині на перше місце ставимо зовсім інше. Тому маємо зрозуміти, що "України не буде до тої пори, коли на тризубі не буде хреста", – на цьому наголошував нам стигматик з Ракобовтів Степан Навроцький. Пророчі слова, у яких, закладено глибокий не лише філософський, а й світоглядний зміст, у якому основа, фундамент української ідентичності.
Микола Іванців
Знімки автора
