Головна Цікаво Хроніка нищення української мови

Хроніка нищення української мови

332

 Мова – це не лише великий дар природи, розвинутий i вдосконалений за тисячоліття з того часу, відколи людина стала людиною, як кажуть мислителі світового масштабу. У новітній час мова стала одним з головних атрибутів кожної національної держави. Україна як держава Українського народу (дивись преамбула Конституції) не повинна бути винятком. Тим паче, що в статті 11 Конституції України, про яку так часто забуваємо, виразно сказано: "Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури". У всіх національних державах головний консолідуючий інструмент – це мова. У більшості держав світу мові, як одному з основних атрибутів державності, приділяється така ж увага, як і національній безпеці та добробутові нації.

 
На жаль, Україна в тому ряду поки що є винятком. В Україні довгі століття й царським, і комуністичним режимом нав’язувалася думка, що мова в житті людини є другорядною вартістю, етнографічним явищем. І такий спосіб мислення ще притаманний багатьом людям. Видатний чеський мислитель Шафарик, картаючи тих, хто намагався онімечувати чехів, сказав: "Народ, що не усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного життя i сам її покидає й відрікається, виконує над собою самовбивство".
 
Ці слова, сказані понад півтора століття тому, в Україні й нині дуже актуальні. Хоч риторика денаціоналізаторів змінилася, проте суть їхня залишається незмінною. Нині вони вже не кажуть про українську мову як про етнографічну вартість, а, заявляючи про права людини, домагаються узаконення незнання в Українській державі державної мови. Окремі з провокаторів-русифікаторів дійшли до того, що лякають кримінальною відповідальністю за протидію нинішній русифікації. Це нова форма насильства над українською нацією. У середині XIX сторіччя педагог Костянтин Ушинський написав: "I нема насильства нестерпнiшого, як те, що хоче вiдiрвати в народу спадщину, створену незчисленними поколiннями його вiджилих предкiв".
 
Усі розмови про права людини, усі доводи, що русифікація була самочинним природним процесом йдуть від лукавого при активній підтримці "русского міра". Його "щупальці" запущені не тільки на територію України. Непроста мовна ситуація також в балтійських державах колишнього СРСР. Зокрема, в Литві нині спільними фронтом за свої "ущемлені права" воюють росіяни та поляки. Офіційна Варшава цьому питанню присвячує багато уваги. Однак у той же час усе частіше чуємо заяви і Польщі, й від молодого покоління громадян Литви польської національності про аморальність претензій на якісь особливі права (зокрема право на незнання державної мови), бо це свічення нелояльності до литовської держави.
 
Моральний клімат у країні, а відтак рівень добробуту суспільства не може бути високим, коли частина суспільства є нелояльною до держави, в якій проживає, не визнає її законів та традицій, видаючи наслідки насильства за природний стан. Це протиприродне явище. Воно суперечить логіці та європейській традиції. Тим паче, що в світовій практиці немає такої категорії як денаціоналізоване корінне населення. Логіка розвитку суспільних процесів така, що ця частина суспільства, яка по нинішній день таким себе вважає, рано чи пізно повернеться до традицій та мови батьків. Це повернення буде значно легшим, коли стане зрозумілою логіка та механізми, якими заганяли українців в російське геополітичне стійло, фундаментом якого була, і понині залишається, російська мова. Пропонована вашій увазі книжка покликана допомогти більш глибоко зрозуміти цю логіку й допомогти повернутися до прописаних в Основному законі України історичної свідомості, традицій і культури української нації – підвалин української державності.