Головна Духовне Стіна Плачу

Стіна Плачу

343

Марія знала з розповідей, повідомлень Інтернету про Святу Землю, Єрусалим, Стіну Плачу (як вважають історики, – єдиний фрагмент Храмової гори) і жила надією, що заробить достатньо грошей і відвідає святі місця, бо мала що сказати Всевишньому. Переповнена почуттями, вона із завмиранням серця читала на моніторі: "Мільйони паломників і туристів зі всього світу щорічно прибувають до Єрусалиму для того, щоб побачити Стіну Плачу… Біля неї можна знайти тих, хто молиться в будь-який час доби. Звичаєм мільйонів людей усього світу стало вкладати записки між каменів Стіни Плачу. На них пишуть прохання про дарування здоров’я, достатку, порятунку і успіху… Важливість цього звичаю полягає в тому, що згадка імені людини до добра на Святих місцях має особливу силу. Таким чином, у момент написання  прохання молитва вже сказана…".

… Нарешті, здійснилося! Вона сидить у задумі біля ілюмінатора сучасного крилатого лайнера і вдивляється у безмежний обшир неба, яке купається в золоті яскра­вого сонця, вслухаючись у рівномірне гудіння літака. "Слава Богу! Летимо…". Тендітна, сіроока, з хвилюючою ямочкою на щоці, одягнена скромно, але зі смаком. Чорний капелюшок з невеличкою вуалькою, який дуже їй личив, таємниче приховував вираз очей. В салоні намагалася не привертати нічиєї уваги, щоб повністю віддатися думкам і меті свого шляху і не розхлюпати своєї сумної сповіді. Про таких кажуть: "Людина, якої не торкнувся час…".

Біля неї сидів попутник, чоловік із сивими скронями, тримаючи на колінах прозору папку. Згодом відкрив її, витяг папір, олівець і почав малювати. Руки його ожили, обличчя, як вона постерегла краєчком ока, про­яснилося, засвітилося тихою радістю творчості. І від цього Марії так само стало затишно і спокійно. Прикрила стомлені очі темними віями і в уяві постало все її життя. Білі й чорні смуги перепліталися, видовжувалися шляхами залізниць, автобусів, трамваїв, метро, кораблів – всього, чим колись їй доводилося пересуватися у пошуках засобів до існування. Добре закінчила школу, університет. А потім пішло-поїхало…

Чоловіка знищила променева хвороба (наслідок Чор­нобиля), син повернувся з Афгану калікою і, що най­страшніше, з фізичним каліцтвом справився, з духовним – ні. Гнітила, вбивала його єство несправедливість "за що?" і "навіщо?". Звите сімейне гніздо не гріло, бо не було в обраниці високого розуміння його трагедії. Милосердю, співчуттю, людяності – такому не навчиш лише шкільними творами і виховними годи­нами. Будучи вчителькою, сама це прекрасно розуміла і страждала з любою дитиною, якій дала життя і чекала-вигля­дала, безперестанно молилася, щоб тільки повернувся живим. …Син не раз говорив: "Мамо, мене врятувала твоя молитва…".

І уже в просторі мирного часу, коли настала грошова криза, поїхала на заробітки: Польща, Франція, Італія… Треба було лікувати сина. У великій пригоді стала англійська мова. З нею краще адаптувалася на чужині, швидше знайшла роботу. Але яку? Один Господь знає, що довелося витерпіти, скільки сліз пролити! Бувало за цілий день і не присяде, на ходу їсть, на ходу п’є… Забувала про себе, але молилася ревно, з великою вірою. Зу­стрічала й проводжала сонце з молитвою, дякуючи Всевишньому за все – за скорботу й за радість…

Художник усе малював, перегортаючи сторінки, а вона час від часу мацала маленькою ручкою щось у сумочці…

… І ось вона серед тисячі паломників, із завми­раю­чим серцем, у темному запиналі, серед океану різно­мовних людей, які також принесли свої світильники душі Йому, безсмертному й люблячому.

Відчувала той нечутний плач, ті жалі, якими були пере­повнені людські серця, що в єдиному ритмі з її серцем ви­промінювали безмежну любов до Бога. Вона ба­чила, як ці різноколірні руки, молоді й старечі, стром­ляли у щі­лини Великої стіни папірці зі своїми про­ханнями, як били себе в груди, як скорботно піднімали їх догори.

Стримуючи сльози, наблизилась до стіни і її огорнув невидимий страх: "А що, як забуде, що подумки хотіла сказати Всевишньому, чи прийме її німу молитву?!". Ноги підкошувалися, а ріка життя біля Стіни Плачу все при­бувала. Щоб не впасти, Марія зупинилася, доторк­нулася до шорсткої поверхні каменю і втішено здригнулася душа: вона ж бо частинка цієї вічної ріки любові. І слова, як чисті сльо­зинки, окропили душу, а тремтячі руки витягнули з торбинки невеличкий, вишитий червоними (то любов) і чорними (то журба) нитками вузлик, в якому – грудочка української, рідної, багатостраждальної землі й маленька проскурка (опріснок). Молилася.  За сина, щоб визволив його з полону тієї страшної війни і її наслідків. Вірила, що так буде…

Сльози радості й печалі струменіли Маріїним одухо­тво­реним обличчям. Душа купалася в сльозах очищення і по­каяння, народжуючи прості й такі значимі слова: "Господи! Що я приносила Тобі? Які благородні жертви? Я приносила одні гріхи, одні порушення Твоїх бо­жественних заповідей. Прости мені, прости винну перед Тобою і людьми…Прости…".

І враз Марія відчула, як чиясь дужа рука міцно підтримує її за лікоть, а внутрішній голос тепло промовляє: "Я не забуду тебе і не залишу!.." .                         

Алла Андрєєва