Головна Життя 98 рік народження відзначила найстарша мешканка Красного Ольга Микитівна Падковська, з...

98 рік народження відзначила найстарша мешканка Красного Ольга Микитівна Падковська, з роду Тикторів

1545

25 березня у родинному колі 98 рік  народження відзначила найстарша мешканка Красного Ольга Микитівна Падковська (на знімку), з роду Тикторів. А ми напередодні побували в гостях, почули історію її життя, спогади про давно минулі роки, послухали вірші Тараса Шевченка. Так-так, і в 98 Ольга Микитівна не тільки їх пам'ятає, а й чудово декламує.

Навчання

Вона – наймолодша з багатодітної сім'ї Тикторів. У родині виховувалось семеро дітей – Іван, Анна, Софія, Марія, Андрій, Ксенія, Ольга. Народився ще Ромчик, але він помер маленьким. Зі всіх дітей лише Іван, який став відомим книговидавцем, та Ольга здобули освіту. Закінчила чотири сільських класи, а потім батьки віддали її до Золочівської української приватної гімназії (там навчався і Василь Кук). Щороку сплачували за навчання 10 злотих. Батько помер у 1932 році, і сім'я не мала змоги більше платити за навчання. Ольга закінчила лише 6 класів, залишалось 2. Старший брат  Іван дуже бажав, щоб сестра закінчила навчання, тому й взяв її до Львова і хотів влаштувати в учительську семінарію. Але оскільки вони працювали за іншою програмою, то й Ольга поступила у трирічну школу сестер василіянок, прийняли її відразу на 2 курс. Там навчилась не тільки вести домашнє господарство, а й крою і шиття.

Просвітництво

"Вечорами до читальні "Просвіти", – пригадує  Ольга Микитівна, – сходилося багато хлопців і дівчат. Там влаштовували товариські забави, готували вистави "Сватання на Гончарівці", "Назар Стодоля", "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці". А як виступали, то приходило чимало сельчан". Декламувала вірші і перед про­світянами Золочева. У залі  сидів класний керівник, то ж не забув наступного дня спитати її на уроці історії. Звісно ж, вона була не готова, бо напередодні вчила напам'ять вірш, до історії не було коли заглянути. Отримала двійку, та вже наступного уроку її виправила. Ольга Микитівна згадує все до найменших подробиць, – ніби це відбувалося вчора. На Великдень також сходилися до читальні, проводили Свято освяченого, тоді Ольга читала уривок з повісті І.Франка про Великдень.

Коли Карпатська Україна виборола незалежність, до Красного з'їхались мешканці Яблунівки та навко­лишніх сіл. Тут біля церкви після недільної відправи люди провели маніфестацію, йшли по вулиці і скандували: "Карпатська Україно, ми з тобою!" Серед інших  ма­ні­фестантів була і Ольга Тиктор. А через три дні поліція її арештувала. Іван найняв адвоката, до року її ви­пустили. І пізніше страждала за ідею.

Побрались з Володимиром Падковським, наро­дився син Олег. За розповсюдження листівок чоловік відбував покарання на Колимі, а в 1950 році у Томську область вивезли й Ольгу з сестрами. На 8 років поселення Березівка стало їхнім домом. У 1958 році повернулись до Красного, до своєї оселі.  У тій хаті, якій вже  понад 100 років, і мешкає досі Ольга Микитівна.

Братові настанови

Різниця між найстаршим Іваном та наймолодшою Ольгою майже у 20 років, то ж вона завжди відчувала братову турботу. Одного разу Іван привіз "Малий Кобзар" і сказав сестрі, що має вивчити всі вірші напам'ять. "Зі мною вчили і брат Андрій, і сестри, але вони знали не всі вірші, – згадує п.Ольга. – А я таки вивчила всі, бо наступної суботи Іванові вже розказувала. Знаю їх і дотепер". І почала декламувати Шевченка.

На свята Іван привозив цілий пакунок смаколиків. "Він був шанованим людьми. Ніколи не забував про бідних. Перед Різдвяними та Великодніми святами обда­ровував дітей обновами: кому – черевики, кому – одяг". А люди пам'ятали добро. Бо одного року, коли в п.Ольги вирізали мак, то на Різдво їй передали півлітри маку, грошей не хотіли. І коли Ольга Микитівна прийшла до оселі тієї жінки з наміром таки віддати гроші, то та відповіла: "Як ми були бідні, то ваш брат на Великодні свята купив нам сукенки та  черевики".

З Василем Куком

Ольга Микитівна на два роки молодша від Василя Кука, то ж  разом товаришували. Василь частенько приходив у гості. І, знаючи її вподобання до  декламації, дав читати написану ним статтю до річниці бою під Крутами. Ольга Микитівна і досі пам'ятає її: "І знову, краю, воля довгождана втопилася у морі сліз рясних і крові, і знову, краю, у кайданах ти ждеш боїв завзятих, бур нових. А так недавно, здається, що лиш тому кілька днів велика радість в нас була, в нас була своя держава. Це були дні великі  змістом, святі дні, дні, які мережать історію української нації, мережать сумне – радісним, мале – величним. Нам, сучасному поколінню, ніяк не вільно забувати про ці великі дні  наших визвольних змагань. На прикладах минулого ми мусимо вчитися, як поступати нині і в будучому, як здійснювати це, до чого змагає  і за що гине молодь кожного поневоленого народу.

На оклик України "Вітчизна в небезпеці" молодь найперше поспішила з рятунком: студенти і шкільні учні відложили на бік книжки і прийшли своїми молодечими грудьми стримати наступ ворога на серце України–Київ. Непроглядну масу комуністично-більшовицької навали спинити хотіло 300 молодих героїв. До них всміхалось щойно повне чар життя, і це життя свідомо рішили вони зложити на жертівнику нації, бо ж ясним було, що розкіш свобіди їм не всміхалась. Де проти одного українця виступило 20 більшовиків, на стріл одного юнака відповідало 20 ворожих. Не одна тоді мати проковтнула гарячі сльози і промовила: "Йди, сину, як кличе тебе Україна, йди і пімсти смерть твоїх братів. Не буду побиватись за тобою, що як коли  побачу, що недаром кров твою пролляли кати". І не намарне пролялась на крутянських полях кров. Вона створила український націоналізм, вона виховала новий націоналістичний провід, який в майбутньому поведе український нарід за українську справу, за  владу і землю до могучості, до слави. А поки що веселіться, вороги, сьогодні  ваше, та не кінець це боротьби і завтра наше. І завтра, завтра день для нас великого весілля і щезне тут і слід по вас". Хіба ці слова, писані більш ніж півстоліття тому, не актуальні сьогодні?

Василь Кук дуже любив смакувати сирником, який готувала п.Ольга. Тому одного дня, зійшовши з потяга і прямуючи додому, зустрів Ольгу, яка йшла йому назустріч. Перемовившись кількома словами, він сказав: "Я прийду". І вже навздогін: "А сирник буде?" Він прийшов, та  сирник п.Ольга не спекла, бо того дня на базарі не було домашнього сиру. Їй і досі якось не по собі. "З тих пір ми й не бачилися, – пригадує моя спів­розмовниця, – Кук пішов у підпілля".

З роду довгожителів

Ользі Микитівні й не віриться, що Бог дарував їй стільки років. Сестри її розмінювали дев'ятий десяток, дідусь прожив 93 роки, а вона перевершила всіх. Звичайно, болячки інколи даються взнаки, та Ольга Микитівна слідує всім лікарським настановам. І сьогодні читає (правда, вже в окулярах) молитовник, і Боже слово допомагає, наставляє, радить. З нагоди такого поважного свята зичимо Ользі Микитівні здоров'я.

Лариса ГАРАСИМІВ