Головна Життя Кізлівські майстрині і гармати, і царські карети виготовити можуть

Кізлівські майстрині і гармати, і царські карети виготовити можуть

615

Карети, гармати – це пережитки минулого. Техніка випереджує час. Для перевезень давно послуговуємось «залізними кіньми»: автобусами, поїздами, літаками і т.д. А про сучасну зброю узагалі можна багато говорити. Однак не скажеш, що карета чи гармата – сьогодні лише музейні речі. Ось ті рівняни, що мають нагоду частіше курсувати автодорогою Київ-Чоп мабуть зауважили, що на обочині траси села Кізлів, що на Львівщині, час від часу виставляють, як не гармату, то карету. І щоразу інші моделі та які розкішні, з ліхтарями, кованими хвірточками, з справжньою стародавньою скринею. А гармата! Невже вона справжня, стріляє? Так і хочеться до усього цього доторкнутись, а ще більше покататись на кареті. Журналістська цікавість не давала спокою. Голова сільради повідомила, що виготовлення цих раритетних речей у них, у селі, займається не чоловіки, а жінки-підприємці!.

Чоловічу справу підкорили жінки

«Все почалося з того, – пригадує Олена Вікторівна, – що якось звернувся до мого чоловіка колега, притянув стару бричку й каже до нього: «Допоможеж відремонтувати?». Чоловік звернувся до хлопців. Вони у відповідь: «Спробуємо». Та за кілька днів чоловік мій захворів і попав у лікарню, а місцеві хлопці пішли в запій. Ніхто не брався до роботи. У нас в сім’ї тоді були скрутні часи, коштів бракувало на їжу, одяг. Не довго думаючи я вирішила взятися за цю роботу. Подивилась в Інтернеті різні відео про ремонт техніки, поспілкувалась з чоловіком і взялась за роботу».

 За кілька днів жінка самостійно відремонтувала стару бричку, а ще за кілька днів натомість повторили таку саму нову. Вийшло досить нічого. Виставили на трасу – покупець незабарився. «Це мене надихнуло, – продовжує розповідь Олена Вікторівна. – До мене долучилась моя кума, яка напередодні розлучилась з чоловіком через постійні фінансові проблеми. Тому вона вирішила доказати чоловікові, що жінка може знайти себе і в чоловічій справ. І ось уже майже п'ять років «випускаємо» такі карети. Моделі вишукуємо в Інтернеті. А потім разом доходимо «до істини». Знайти коваля у селі було складно. Знайомі жінок-майстринь порекомендували поїхати їм у сусідній районний центр до жінки-коваля, яка зі своїх думок та бруска мертвого металу створює неповторні роботи.

«Ми поїхали до Світлани, – розповідає кума Олени Вікторівної пані Галина Павлик. – Зустріли її за незвичною жіночою справою – у своїй кузні вона якраз кувала метал. У розмові з жінкою-ковалем ми дізнались, що вона закінчила кафедру художньої обробки металу Львівської академії мистецтва, тому одразу її запропонували долучитись до нашої справи, вона погодилась.»

Як розповідають майстрині, у своїй роботі у них «народжуються» винаходи 17-18 століття у звичайнісінькій майстерні, де колись було сільське господарство. У горні жінки-ковалі «підкоряють» залізо, аби потім творити із нього справжнє диво-мереживо. Поруч точильний верстат, ковальський молоток, різнотипна зварка – усе під рукою.

На виготовлення карети майстриням іде щонайменше місяць. «Найважче було, – розповідає Світлана Павлик, – знайти майстра до коліс. Ці вироби у кареті майже повністю з дерева. Як почали займатись виготовленням бричок, об'їздили всю область у пошуку старших людей, які робили колеса. Зібрали інформацію, як то кажуть з миру по нитці. Стали, подумали з жінками, і почали самі робити дерев'яні колеса. Це чи не найважливіша деталь у виробі. Колись на їх виготовлення майстер витрачав щонайменше тиждень. А коли діло йшло до завершення, запрошував ще трьох помічників, щоби допомогли надіти обруч на колесо. Мої хлопці  на цю роботу вже сьогодні витрачають три дні. "Наше колесо, – долучається до розмови Олег Полович, – практично зроблене з дерева. – Ось спиці точені дубові, вісь також. ЇЇ "одягаємо" у дерев'яний обруч, що складається з окремих брусків. Об'єднуємо їх усіх. Опісля дерев'яний обруч заковуємо у метал. Це дуже делікатна робота, не можна помилитись навіть на півміліметра. Коли готові колеса, беремось за основу карети: працюємо над ресорами. Важливо їх добре збухтувати, скрутити докупи, позагинати вушка. А тоді вже готові ресори ставимо на врізку й чіпляємо колеса. Такий собі макет брички готовий. Коли і колеса на місці, беремось за верхню частину виробу. Виготовляємо раму із заліза, обшиваємо її деревом, робимо сидіння, спинки, поручні. Це вже із такого матеріалу, з якого забажає замовник. Можемо усе залишити дерев'яне, а можемо обтягнути поролоном і зверху вкрити шкірою або тканиною. Відтак оздороблюємо карету ліхтарями. Знову ж за бажанням клієнтів можемо виготовити страродавню скриню. – Ось у цій кареті, – показує майстриня, – зробили ковані східки, дверцята-хвірточки. Колеса лакуємо. Вироби із металу вкриваємо спеціальною фарбою, щоби не піддавалися іржі. Найнадійніша польська політфарба.

Ось на таких бричках колись пани їздили, тепер і ми пробуємо (сміються). Хочете, прокатаємо, вона уже готова. Сусіди поруч мають коні». Майстри витягли карету на двір. Відразу біля нас зібралось чимало сільського люду. «Ми свої карети постійно випробуємо на надійність, –  говорить підприємниця Олена Стефанюк, – беремо коні, запрягаємо й катаємось з вітерцем по сільських дорогах. Тоді з'являєтсья море дітей, охочих покататись. Ото радощів, на всю округу».

На зиму будуть сани

З матеріалом, як таких особливих проблем не виникає. За розповідями Олени Євгенівної ресори та підшипники для карет купують готові на автобазарі від старої техніки. Із сухою якісною дошкою тепер проблем немає, чимало меблевих фірм позакривались. Метал також продають. Усі інші деталі майстрині і майстри виготовляють власними руками.

Окрім карет, ще у Кізлові виготовляють пушки часів Полтавської битви. Їх майстрині зберігають в окремому складі. Не подумайте відразу, що вони ще стріляють. Це просто красива раритетна річ. Деякі багаті українці купують їх аби прикрасити подвір'я і т.д. І потім потішитись чи похвалитись друзям, що вони мають. «Ідея виготовляти пушки, – розповідає Олена Стефанюк, – також виникла спонтанно. Якось в Інтернеті натрапила на інформацію про те, що у Полтаві відбуваються святкування річниці Полтавської битви. І саме на святкуванні було виставлено пушку. Вони постарались. Звісно, що з гарматою було набагато менше мороки. Не так давно її у нас просило козацьке товариство міста Дрогобича. Ми не пошкодували. Тепер маємо замовлення від козаків. Вони хочуть мати свою власну гармату. А мене, як жінку, обіцяли прийняти почесним членом Козацького товариства.

На майбутнє плануємо ще зробити сани. Не знаю, якою буде в подальшому цьогорічна зима. Але над їх ескізом уже працюємо. Знову ж в Інтернеті відшукали кілька зразків. Усе краще об'єднаємо і зробимо такі хороші, сучасні сани на м'якій основі. Як сніг замете, можна бричку поставити на відпочинок, а запрягти сани й махнути чоловікам на полювання. Вони будуть з дерева, деякі деталі  – з металу. Можливо, котрийсь голова сільради із віддаленого від райцентру села захоче зробити такий подарунок своїм виборцям. Адже, як замете, не завжди й автобус проїде. Тоді виручать сани.

Роман Матвіюк, фото з архіву майстринь