Головна Життя Купальська ніч для Ярослави

Купальська ніч для Ярослави

354

Того пізнього вечора Ярослава прийшла до ставу. Не прийшла – прилетіла, мов на крилах, і сама собі дивувалася, бо то дівчата мають поспішати на купальське свято, її, Славині, сини. Це ж їхня ніч – коротка, літня, весела.

Ярослава вмостилася на килимі густої, духмяної трави й поринула в спогади з далекої юності. А молодь веселилася біля багаття, що яскравіло на тлі ночі. Дзвінкі пісні й жарти розносилися над ставом, а на водному плесі кружляли віночки.

Ці купальські етюди повертали Ярославу, сільську вчительку,у незабутні роки кохання. Колись це липневе Іванове свято було й для неї очікуваним, омріяним. Вони з подругами збиралися біля води, намагалися долю вгадати. Тепер від молодості залишилися тільки спогади… А цієї ночі принесла Ярослава на купальську забаву вінок із польових ромашок. Вони цвітуть на пагорбі за її городом, де сільські хлопчаки корови пасуть. Удень сусідський Павлик із оберемком квітів з'явився на її подвір'ї: "Це вам, Ярославо Іванівно!" І хутко зник. Він ніби знав про її задум. Плела вінок швидко, щоби, бува, сини не побачили. Бо ще сміятимуться, не зрозуміють її. І ось віночок закружляв, затанцював по воді, а потім відійшов від берега. Теплим поглядом проводжала Ярослава Іванівна своїх учнів, раділа за них, а в голові роїлися різні думки: "Навіщо ти сюди прийшла? Щоб серце краяти самотністю? Хіба тобі, Ярославо, вісімнадцять, щоби віночки на воду пускати?"

Наступного дня Ярослава розповіла про ніч над ставом сільській фельдшерці Марії Василівні. "Кожна жінка хоче бути щасливою не залежно від років, – розраджувала Марія. – Щастя не обійде тебе боком, це тобі пообіцяла ніч на Івана Купала…"

…Ярослава була єдиною донькою в сім'ї Ваврухів. Росла спокійною, доброю, до роботи беручкою. Вчилася далеко від дому, однокурсники не обминали її увагою. Було в ній щось неповторне, привабливе. Та Ярославине серце рвалося в рідне село, до Михайла. Там, блукаючи вузенькими вуличками, він переповідав своїй коханій, що відбулося вдома за час її відсутності. А вже коли Ярослава вчителювала в сусідньому селі, стрічав її щодня після роботи.

Йдучи польовою дорогою додому, молоді мріяли, що восени весілля справлять.

Та не так сталося, як гадалося. Один парубок якось випалив у хлопчачому гурті: "А хочете – заберу в Михайла вчительку?" І забрав. Прудкіший, хвалькуватіший, гоноровіший від Михайла Петро заполонив серце і душу Ярослави. Та чи коханням заполонив?

Невдовзі вона відчула, що носить під серцем Петрову дитину. Не переставали мучити думки: що скажуть батьки, люди? Осуджуватимуть. Як діяти далі? Насмілилась розповісти про все матері – і вона зрозуміла доньку. Скоро Петро прийшов до Ваврухів зятем, став молодим господарем, а незабаром – батьком маленького Яреми. Через два роки лелека знову навідався в молоду родину, приніс іще одну радість – синочка Василька.

Двадцять років прожили Ярослава з Петром. Він був добрим батьком, господарем, помічником. Тільки іноді жінка, зустрівшись випадково з Михайлом, відводила вбік погляд, картаючи себе: чому зрадила того, хто кохав її, чому збочила в житті й повірила в жарти хитрішого, звабливішого?

П'ять років тому Петра не стало. Після раптової хвороби всім селом провели його в останню дорогу. Не сподівалася Ярослава, що овдовіє так швидко, що не дочекаються батьківського благословення сини, їй співчували, але то був її біль, з яким вчилася жити самотужки.

Минали роки, горе пішло глибше. Призабулося, бо більше уваги й тепла потребували діти. Горнула їх до сім'ї тільки двома руками. Подорослішали Ярема і Василь, а мама не вважала зайвим давати їм уроки сімейної мудрості – щоби кохання берегли, не припускалися, помилок. Оповідала дещо зі своєї молодості.

…Липнева спека була нестерпною. А тут, на щастя, затанцювала дзвінка літня злива. Недарма в народі кажуть, що дощ випадає на добро. Визираючи раз по раз у вікно, чи не випогоджується, бува, Ярослава побачила знайому постать, що наближалася до ганку Защеміло у серці, клубок стиснув горло – то був Михайло. "Я прийшов до тебе, бо досі люблю, – сказав ледь не з порога. – Чекав на тебе довгих двадцять п'ять літ і не зрадив".

В обіймах його дужих рук опинились Ярославині сини, а він трохи боязко, ніяковіючи, запитав: "Приймаєте мене до себе?" "Це мамі вирішувати", – відповів дипломатично Ярема, але радістю за маму світилися очі обох.

Чи пригадалася тієї миті Ярославі Купальська ніч над ставом, коли, за повір'ям, цвіте чарівна папороть – квітка везіння і щастя? Це не легенда про липневі купелі прийшла в дім сільської вчительки-вдови. Прийшла доля, назустріч якій сміливо ступили крок Ярослава і Михайло, дякуючи Всевишньому за той день.

Лілія МОНИЧ