Головна Життя Мамочко, за що?

Мамочко, за що?

413

Довго вагалася, чи варто розповідати про те, що пережила в одному із медичних закладів, де перебувала із донькою. Але таки вирішила, – маю зробити це обов’язково. Сподіваюсь, що ця розповідь допоможе декотрим жінкам зрозуміти, що щастя не в грошах, авто чи коштовностях, а в материнстві.

Так сталося, що проти власної волі стала свідком двох різних жіночих доль. Скажу відверто, спочатку намагалась бути стороннім спостерігачем та стримувати свої емоції, але яких тільки не докладала зусиль – не змогла. Маленьке крихітне дитятко до сьогодні в мене перед очима, як і любов до нього, правда, не мамина, а усього медичного персоналу того відділення. Але все за порядком.

Як вже казала, стала свідком двох різних жіночих історій. По одну сторону – мама, котра з ніжністю та молитвою на устах притискала до серця свій найдорожчий скарб – дитя, по другу – повна протилежність щасливому материнству – жінка, щастя якої полягало у випивці та п'яних гульбищах, а дитина всього лиш  "товар", за який держава дасть гроші.

Боляче, коли матір позбавляють батьківських прав або забирають дітей. Здається, більшої кари для жінки нема, але ж ні… Є й такі "мами", які самі відмовляються від своїх кровинок. Саме так вчинила "мама" головного героя моєї розповіді – Дмитрика. Жінка, яка дала йому життя, сама й вибрала долю хлопчику – зречення, вважаючи, що полегшить собі життя, а може … дитині?

У відділення він потрапив, коли мав лише 25 днів від народження, родився недоношеним (1 кг 900г) з вадою, яка, за словами лікарів, успішно лікується без хірургічного втручання.

Про його перебування у лікарні дізналась випадково. Не раз чула, як медсестри чи  санітарки говорили між собою про якусь дитину, яка знову цілу ніч плакала, що потрібно купити памперси, ще пару одноразових пеленок і пачку дитячого харчування, що, можливо, сьогодні вдасться покупати її раніше 21.00. Мене це дуже здивувало. Навіщо персоналу все купувати та ще й купати, коли на це є мама?

Як з'ясувалось згодом, у відділенні в прямому значенні цього слова жив "відказний" хлопчик. Скажу відверто, в перші дні, коли про нього дізналась, чомусь не могла дивитись в той  бік коридору, де знаходилась палата, у якій він був, а коли чула плач, то серце стискалось від невимовного болю. Згодом материнські почуття здолали страх і я вирішила познайомитись з ним. Переступивши поріг його житла, неначе потрапила у сім'ю, де народилась дитинка. Важко було не помітити гармонії і спокою, тепла і любові, турботи і ласки. Працівники відділення, усі без винятку, зробили все,  аби Дмитрик мав те,  що й інші дітки. Купили за власний кошт гарну  дитячу постіль, ванночку, іграшки. На пеленальному столику стояли усі гігієнічні засоби для до і після купання, памперси тощо… Збоку стояла етажерка з одягом – кофточки, шапочки, повзунята, шкарпетки,

Щоразу, переодягаючи його, говорили: "Наш Дмитрик найкрасивіший". А й справді, хлопчик мав чорне, густе волоссячко, оченята, немов вуглинки, губки, як в народі кажуть, "бантиком". Одним словом, Бог не обділив його красою, але, обділив… зрештою, не мені судити.

Жив Дмитрик у лікарні неповних два місяці. На перший погляд, – небагато, а для лікарів, медсестер, санітарок – довго. Щодня вони несли відповідальність за життя маленького, завжди знаходили час, аби взяти  на руки, заколисати чи просто пригорнути до грудей, не враховуючи того, що дотримувались режимного годування та проводили необхідні для його здоров'я процедури.

Одного дня, коли у відділенні на огляді було багато дітей і ніхто не зміг піти на плач дитини, пішла я. Мабуть, немає таких слів, якими б описала відчуття, коли взяла його на руки і пригорнула. Не могла стриматися, аби не поцілувати крихітну голівку, а його червоненьке личко від плачу досі в мене перед очима. Коли його маленькі пальчики міцно вхопили мою руку, то  він, немов усе розуміючи і знаючи, що є небажаною дитиною, якось пильно, зі смутком подивився мені у вічі. Мої емоції вилились у сльози. Тихенько наспівуючи пісеньку,  дивилася на Дмитрика, а думками була поряд з тою, яку важко назвати матір'ю.

Жінка, щойно народивши, одразу забуває нестерпну біль, і з трепетом прислухається, коли вперше заплаче її кровинка. А які думки в тої, котра знала, що після хвилюючої миті народження настане час, коли відмовиться від своєї дитини? На жаль, з'ясувати це неможливо. Хто розповість? Можливо, з часом вона гірко пошкодує, що так зробила, але сьогодні для неї понад усе безтурботність та свобода…

Знову і знову повертаюся думками у кімнату, де у маленькому ліжечку лежить півторамісячний Дмитрик. А звідти думки вкотре вириваються і летять до тої, котра,  дала йому життя і призначила таку долю: "… Де ти, мамо! Чому в долонях не тримаєш рученята синочка? Чому не чуєш сама себе? Адже десь у тобі, в серці, в душі залишилися той останній день, остання хвилина, останній погляд маленьких рідних оченят. Ти – мама! Незважаючи на те, що не виховуєш свою дитину, не співаєш їй колискових, не ти накриваєш її вночі теплою ковдрою. За тебе це роблять інші. Ці інші, чужі люди, стали для твоєї крихітки найріднішими. Чому вони, а не ти? Ти ж можеш усе робити сама. Прийди і забери  у свій дім свого хлопчика – схожого чи навіть не схожого на тебе. Бо ти – мама!"

Може я не маю рації. Викликати жалібність, осуджувати, просити співчуття не маю права і не роблю цього. Кожен відчуває правду по-своєму. Та далеко не кожен керується цим власним відчуттям істини…

Як стало відомо з власних джерел,  вже є сім'я, яка хоче стати для немовляти батьками. Тож низько схиляю голову перед тими людьми. Адже скільки ж потрібно мати в серці любові, щоб поділитися нею ще з кимось, щоб взяти на себе відповідальність  за маленьку істоту і піти разом із нею по життю!Також низько вклоняюсь медикам, котрі  з перших  днів  життя огорнули Дмитрика турботою та любов'ю і по-материнськи його оберігали.

Інна Паламар

Р.S. Якщо ж подружжя не виконує  батьківські обов'язки, то повинне відповідати перед законом. Втім є ще й неписані закони – людські чи Божі. Як би хотілося, щоби це розуміли батьки, котрі залишають дітей напризволяще.