Головна Життя З вірою в Україну і народ

З вірою в Україну і народ

445

Українському патріоту з англійського Болтону, громадському діячу, журналісту і публіцисту Василю Томківу виповнюється 90 літ. Вже близько 20 років це прізвище не сходить зі сторінок Буської районної газети. Пан Василь – як наш позаштатний кореспондент в Англії – працює плідно. Саме завдяки йому читачі «ВН» мали змогу ознайомитися з ще недавно забороненими темами, особливо тими, які стосуються національно-визвольної боротьби. У журналістських матеріалах Василя Томківа – історична правда про Україну та українство.

Сьогодні розповідає про життєвий шлях нашого ювіляра Олександр Панченко з міста Лохвиці Полтавської області, адвокат, доктор права Українського Вільного Університету, лауреат премії ім.Степана Бандери Львівської обласної ради.

Мені пощастило, бо добре знайомий з ювіляром: раніше впорядкував та видав дві збірки праць пана Василя Томківа з доволі вимовними назвами – "…Та найбільше любив Україну…" (2004) та  "Важко забути" (Фраґменти із пережитого) (2007), які побачили світ в полтавському видавництві "Гадяч". Однак жертовна праця пана Василя  виходить далеко за межі традиційної публіцистики й журналістики, бо він за характером та покликанням воїн-борець, звитяжець, видатний громадський діяч й правдивий український патріот.

3 квітня Василю Томківу ви­повнилося 90 років. Народився він в селі Коцюбинчики (тепер – Чорт­ківського району Тер­нопільської об­ласті). Відомо, що його мама Марія походила з багатодітної родини Євчуків, у якій були самі дівчатка, а наймолодших братів Марії – Василя і Петра – ще хлопцями вбили поляки-ґелєрчики (О.П. – поляки-ґелєрчики – польські леґіонери, вишколені і добре озброєні у Франції) за те, що після програної Чортківської офензиви показували пораненим воякам Української Га­лицької Армії місце, де можна без особливих перешкод перейти річку Збруч на інший її бік. Можливо, в пам'ять про цих юних героїв, маминих братів, подружжя Томківих назвало такими іменами – Василь та Петро – своїх дітей.

Тяжкою була доля батька Василя Томківа – Юрія. Він та його брат Микола ще юнаками залишились сиротами й подалися на заробітки – молодший Микола – до Німеччини, а Юрко – аж за океан, де під час важкої праці на бу­дів­ництві залізниці отримав тяжку травму обох ніг. Якраз він, батько Василя, ґазда Юрій з тернопільських Коцюбинчиків, який відрізнявся від своїх односель­чан неабиякою освіченістю та знанням основ англійської мови, що їх вивчив на заробітках, й став для свого ма­лень­кого, але здібного до грамоти й до­питливого синочка першим вчителем. А незабаром Василько був зарахо­ваний вже до другого класу місцевої школи.  Про це й багато інших цікавих подробиць з біографії та пере­живань Василя Томківа дізнаємось у його своєрідних й щирих спогадах "Дещо з автобіографії".

18-річний Василь, як член ОУН від 1942 року,  з доручення зверхників з ОУН зголо­сився у 1943 році до Української Дивізії "Галичина". Після закінчення навчаль­ного вишколу відбув інші спеціалізовані вишколи в Ешвайлері, Бльомберґу, а по закінченні підстаршинської школи в Ляйбаху (Любляна, Словенія) був на­правлений до м.Поважська Бистріца, що у Словаччині, вишколювати гранато­метників. Згодом брав участь в боях під Фельдбахом, як старший десятник  і заступник командира чоти ґра­натометів 4 сотні 30 полку.

По закінченні Другої світової вій­ни у таборі полонених у Беллярії, куди потрапила значна кількість україн­ських дивізійників, пан Василь редаґу­вав одне із перших таборових видань "Наша мета", яке виходило накладом 5 примірників, які передавалися, як орган 1 полку, – з сотні-до-сотні, з рук-до-рук. Це була одна з перших "публі­кацій" в Беллярії друкарською машин­кою руками Василя Томківа. А до ред­ко­леґії входили ще також  Юрій Форись (Ф-ю Ф-ю, Ф.Ю.), відомий пізніше, як таборовий поет, член ред­колеґії "Оса" та інших таборових ви­дань, і Петро Дубок – після звільнення з полону провідний діяч УРДП. "Опіку­ном" редколеґії був автор кількох статтей поручник Роман Припхай, другий після полк. Нікітина – командир 1 полку. З переміщенням дивізійників до другого табору в Ріміні Василь Томків виконував обов'язки друкаря, працюючи в централі "Просвіти", а та­кож був редактором "Бюлетеня Об'єд­нання Таборових Товариств "Просві­та" та кількох чисел журналу "Світло".

З переїздом до Англії Томків  був затруднений як вчитель англійської мови в таборах полонених в Фейкен­ґам, Свафґам і Норвіч, а після звіль­нення з полону в 1948-1949 роках був керівником (камп лідером) у та­борах Кіртелбрідж, Дамфрісшаєр в Шот­ландії. Вже вільними колишні укра­їнські полонені були затруднені на дуже відповідальній роботі Мі­ністерства Оборони – біля бритій­ських військових частин, де було ма­ґазиновано воєнний виряд, зброю і амуніцію. В таборі, крім ук­раїн­ців (60 %), були також чехи, поляки, латиші і литовці. Проте весь керівний персо­нал і обслуга, крім одного з кухарів,  були завдяки старанням Василя Том­ківа укомплектовані українцями. Якраз В.Томків став засновником Відділу СУБу, а також організатором балетної групи, оркестру, аматор­сько­го гуртка, які дали кілька успішних виступів. Діяла футбольна дружина, раз на кілька тижнів відбувалися Бого­служіння, які провадив о. Бабій.

Після одруження з Марією Ко­валь­чук, уродженкою Бущини (на знімку зліва вгорі) Василь Томків по­се­лився в Болтоні, де відразу проявив себе в комбатантській організації – Об'єднанні колишніх вояків Українців (ОбВУ), ставши головою Відділу, а зго­дом – членом Головної Управи, в якій займав функцію керівника ви­шкільної і пресової референтур, писав військово­знавчі реферати, а також доповіді до вшанувань національних відзначу­вань, святочних роковин і т.п., з якими від­ві­дував Відділи ОбВУ. Зор­ганізував Відділ "Гом-Ґвардії" в Бол­то­ні, брав участь, як організатор відділів "Англо-Україн­ських Товариств" (АУТ), виступав з до­повідями про українські проблеми в англійських установах в різних містах Ланкашіру. Як член ред­колеґії журналу "Сурмач", пан Василь був автором військовознавчих стат­тей у цьому часописі, а у виданні "Альманаху ОбВУ 1949-1964" став автором основної праці "Історія діяльности ОбВУ в 15-ліття його діяльності".

З початку створення Організації Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз) на початку 1950 років В.Томків став членом Крайової Політичної Ради ОУНз у Великій Британії, виконуючи одночасно функцію її секретаря, а згодом був обраний до складу Політ­ради ОУНз, де зосередився в ділянці фінансової та пресової референтур ОУНз, редаґував й розповсюджував "Бюлетень Політради ОУНз".

Василь Томків – автор багатьох статтей, що друкувалися в наступних часописах і журналах: "Бюлетень УуВБ", "Вісті Братства 1 УД УНА", "Вісті комбатанта", "Наш голос", "Новий шлях", "Сучасна Україна", "Українська думка", "Українське слово", "Українські вісті", "Український самостійник", "Християнський голос", а після здобут­тя Незалежності Україною у 1991 році став постійним автором та допису­вачем до багатьох всеукраїнських та реґіональних видань, зокрема у Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Підволочиську, Буську, Чорткові та інших містах.

Назва упорядкованої й виданої мною у 2004 році збірки – "…Та най­більше любив Україну..", – це прав­диве життєве кредо і сам зміст життя Василя Томківа, основною зброєю якого у повоєнні роки на чужині стало  щире й мудре слово. "..Він боровся за самостійність України його силою. За­кликав україн­ську діаспору підтриму­вати дух сво­боди в знедоленого на­шого народу і сам робив це. Показував справжнє хижацьке обличчя імпер­ської шові­ніс­тично-комуністичної Росії. Надси­лав листівки катам України, в тім числі яничару Володимиру Щер­биць­­кому. Він боровся і бачив у цій бо­ротьбі сенс свого життя. Одні його побратими в діаспорі вмирали, інші в безнадії якось вплинути на полег­шення долі України відходили від боротьби, а він не зневірювався. І, образно кажучи, у фронтовому окопі зустрів перемогу: розвал комуніс­тичної імперії і прого­лошення неза­лежності України…", – писав про Василя Томківа підволо­чиський ча­со­пис "Гомін Волі".

Майже пів­століття не був Василь Томків у рідних Коцюбинчиках. Осінньої пори 1992 року він вперше після довгої розлуки зу­стрівся в рідному селі з братом Пет­ром, який приїхав туди з Херсонщини. Ця зустріч вилилася у величаву, за­душевну імпрезу в сільському народ­ному домі. Місцеві аматори сцени підготували цікаву художню про­граму. Хлібом-сіллю зустріли земляки родину Томківих на рідній землі. Але однією з найбільших несподіванок для пана Василя стало те, що переважна частина пісень в концерті… на його вірші! Про які він вже майже забув, коли б ведучі зустрічі ще наголосили – "це пісні поета з нашого села".. А творив він їх ще юнаком. "Були там пісні різного жанру: побутові, роман­тичні, але найбільше маршових, па­тріотичних. І сумних. Бо душею юнак відчував, як люди люблять красу рідної пісні. Особливо тоді, коли передається вона щиро, мелодійно, з почуттям, ніж­ністю. Брат довший час переховував "грубу збірку" цих пісень, але, перед­бачаючи, що "визволителям" хтось доніс, передав їх колегам. І пішли вони з рук в руки у відписах, а ще люди, особливо жінки, запам'ятали "напа­м'ять"…, – писав часопис Чортків­ського району "Голос Народу" 20 січня 1993 року.

Ось, до речі, уривок із вірша "Якщо я, друзі, умру" Василь Томківа, написаного в роки його "молодечої творчості":

"…Якщо я, друзі, умру,

Якщо проллю я кров свою, –

Упаду, навіки засну,

Не зможу йти вже до бою,

Ви, друзі, дальше ідіть,

Вперед на стрічу, до Волі.

Лиш прошу, друзі, мене

Не залишайте у полі…

Візьміть мене ви на руки

Та заховайте від ночі,

Хай не видзьобують круки

Мої чорнявії очі…."

Коли журналіст Маріан Шпікула у 2001 році відвідав помешкання Том­ківих у Болтоні, його найбільше вра­зило те, що пан Василь особливо зра­дів газетам, журналам та аудіо­ка­сетам з України, які той привіз: "…Не передати радості пана Василя, коли він побачив ці газети і жур­нали. Та ще більше зрадів касетам. Я спо­сте­рігав за ним, коли він їх прослухо­ву­вав, і мені передавалась його не­вимовна туга за Батьківщи­ною. Стиснувши голову руками, він слухав "Пісню райського саду" – в пам'ять Назарія Яремчука. Слухав раз, другий, третій… І досі мені вчу­вається: "Я любив вас усіх, а най­більше любив Україну… Це, напевно, і є та найбільша провина моя..". А перед очима – схилена голова пана Василя, а у вухах – спів Ґіґи. Іншого разу з такими ж почуттями він слухав Та­раса Петриненка – "Боже, Україну бережи, Господи, помилуй нас…".

Василь Томків разом зі своїми ко­легами з української діаспори у Ве­ликій Британії намагався допома­гати нашому народові не тільки прав­ди­вим словом, але й ділом. При­їхавши вперше після майже півстолітньої від­сутності в Україну, він побачив, як недоїдають хворі в лікарнях і діти в сиротинцях та шко­лах-інтернатах, як катастрофічно не вистачає ліків, ме­дикаментів, по­стіль­ної білизни, одягу. Повернувся до Англії і разом з друзями органі­зував пересилання гуманітарної допомоги для хворих і найбільш зне­долених дітей. Багато зробив і для Буського району, скеро­вую­чи цю допомогу для район­ної лікарні і сиротинця разом з Андрієм Залотоцьким. Це і є патріотизм не на словах, а на ділі.

А ще великий україн­ський патріот Василь Томків впевнений, що Украї­ну треба любити такою, якою вона є. Й будувати її щодня і щохвилини, в Краю і на чужині. У своєму інтерв'ю ко­рес­пондентові газети Івано-Франків­ської облради "Галичина" В.Томків не переставав стверджувати, що його "останнім часом турбує до печінок те, що наш нарід не може позбутися думки, нібито в нинішніх українських бідах завинила тільки влада. У демокра­тич­них суспільствах цей стереотип вже давно відійшов у забуття. Народ є сувереном своєї долі, а владні струк­тури всіх рівнів – його слугами. А в Україні обирають до влади малоросів або й навіть злочинців, і після того ще й нарікають, що влада така погана і злодійкувата.

Україна понад усе – ось що мало б стати кредом кожного, кому доля рідного народу не є байдужою. І в цьому українці можуть брати приклад з інших культурних народів. Чому ми маємо жити гірше не тільки за англійців чи французів, а й за наших сусідів – поляків, угорців, чехів і навіть прибал­тійців? Нам треба брати приклад і з євреїв, які раз у раз нагадують бай­дужим про свій голокост, написали про це гори книг, наробили десятки, якщо не сотні, блискучих фільмів, по всьому світу натворили пам'ятників і музеїв і не пробачають нікому завданих їм кривд… Нас теж нищили, тільки мільйонами, і фі­зич­но, і духовно. Отож, що робити справж­нім патріотам в Україні? Усі свої сили вони мають присвятити справі оздоровлення збаламученого менталі­тету укра­їнської людини. Твердження, що ук­раїнська ідея "не спрацювала", що "українська нація не сформована" і що її нема взагалі, це, звичайно, фальш. Якщо їх нема, то навіщо тоді чиниться такий потужний тиск на українство? Але тепер вже є держава Україна. Не романтична, на жаль, бо "розбуджена окраденою", бідна, поросла кукілем облуди і бездухов'я. Отож для очищен­ня з олжі, від національного ніґілізму треба безнастанно працювати. В тому числі пером і живим словом. Це я з моїми скромними можливостями й на­магаюся робити. 

Я більш як десять років знаю Ва­силя Томківа, а видається мені, що ми приятелюємо все життя.  Не пе­ре­стаю дивуватися його жертов­ності, щирості й надзвичайної та не­звичайної любові до простого україн­ського люду та рідного краю. Ця його патріотична любов безмежна. Вона стосується не лише Києва, Львова, Тернополя чи Криму, але й таких ма­леньких містечок як Чортків і Лохвиця, Буськ чи Підволочиськ. А з турботами ро­динних Коцюбинчиків, що на Терно­піль­щині, а також його та його вже натепер, на жаль, покійної дружини, соратниці та співтоваришки долі пані Марії чисельної рідні, ближчих друзів та приятелів, він, здається, лягає спати ввечері й прокидається вранці. Про нас, українців, й Україну він думає також і вночі, мабуть, не спиться, бо чимало у нас тепер різних негараздів.

Така турботлива й неспокійна вда­ча українського патріота й української людини Василя Томківа. Він справжній українець – сердечний і співчутливий, щирий і освічений, від природи інтелі­ґентний, однак принциповий і непо­ступ­ливий. Його справді батьківська любов своєю ніжною рукою торка­ється кожного з нас, тих, хто з ним зна­­­йомий, цих здалеку таких собі не зов­сім помітних людей, як казав ко­лишній наш Президент, – маленьких українців, які замешкали волею долі на периферії, далеко від столиць та об­ласних центрів, як модно говорити, – далеко від цивілізації.

Пан Василь що­дня й щохвилини живе Україною, живе її здобутками і негараздами, разом з нами радіє й сумує, сміється й ди­ску­тує. Скажу чесно й відверто, я таких лю­дей в своєму житті ще не зустрі­чав. У кожному листі чи телефонній розмові  разом із зиченням він не пере­стає додавати: "…Головне: бережіть себе і родину…". Він сам неймовірно багато пережив, передумав, напи­сав… Він знає правду життя, так би мовити, зсередини. А скільки різного ще залишилось у нього в душі та на серці!

Україна й українці… Ці суттєві, ви­значальні й надзвичайні сентенції для Ювіляра вщент наповнені історично-ментальним й морально-духовим зміс­том, бо якраз Україною, здобутка­ми й негараздами в житті свого вже ніби й незалежного, але ще такого зне­доленого народу живе і, як мовиться, ди­хає щохвилини й повсякчас визнач­ний  український патріот Василь Томків, видатний українець із  Великої Британії. А ще він  щиро вірить в щасливу долю українського народу, бо ця непохитна ві­ра тримала його у багатьох, здава­лось би, безвихідних ситуаціях.

Цієї квітневої днини з нагоди 90-ліття пана Василя засилаю йому найкращі зичення від себе й усіх наших єдинокровних братів-українців із Рід­них Земель та з країн поселення:

"Міц­ного здоров'я Вам, дорогий пане Ва­силю, особливої та творчої праце­здатності, наснаги й оптимізму, яких Ви ніколи не втрачаєте!  З роси й води Вам, наш славний Ювіляре!".