Головна Життя Такими виростали сини – сім’я Дідухів з Андріївки

Такими виростали сини – сім’я Дідухів з Андріївки

415

Вони мені рідня. А писати про рідних легко. І все-таки боюсь: а чи буду об'єктивною? Хоч намагатимусь сказати не тільки щире, а, передовсім, правдиве слово про сім'ю Дідухів з Андріївки.

… Не так часто веде мене в ми­нулому сходжена-переходжена стежина на те подвір'я, де в ди­тинстві витоптувала дикий рум'янок, смаку­вала грушками-спасівками, засинала під розлогими ясенами, а будив мене різновіковий букет дитячих голосів, бо було нас у батьків аж п'ятеро. Тут ми виростали, тут на­ше родове коріння, з якого черпали життєву мудрість, духовну красу, звідти вирушали у світ науки, щоб здобути професію за покликанням душі і серця. Останнім з-під маминого  крила вилітав (батька вже не було: він пішов із життя у 45 років), як ми жартома  підспівували, "наймолод­ший, найдорожчий" – син Ігор…

Після закінчення Дрогобицького педінституту Ігор Дідух отримав на­правлення на роботу перекладачем в одну з африканських країн – Гвінею. Проте опинився перекладачем на Рівненській АЕС… Згодом учите­лював. Тут, на славній поліській землі, "де льон цвіте синьо-синьо", зустрів голубооку дружину, учительку росій­ської мови та літератури – Ольгу Василівну з роду Полковських.

… Здавалося, що для  щасливого життя є все: робота, згодом – по­сада директора школи, четверо си­нів… Та не знала родина Дідухів, як і не відало все людство, що у роз­квітлий квітневий день Звізда-Полин висіє над нашим краєм зерна отруй­ного зілля, а його плоди споживуть люди.

У 1990 Ігор Володимирович разом із сім'єю переїжджає у рідне село Андріївку. Рік працює вихователем у Буській школі-інтернаті, а відтак – директором Скнилівської школи на Золочівщині. Дружина – учитель світової літератури в Андріївській середній школі. Троє синів – Сергійко, Володя і Сашко – школярі, а трирічний Вітя росте-підростає, подаючи надії на майбутнього математика…

На новому поселенні, як кажуть, – Божа благодать: час помаленьку гоїв раніше заподіяне "атомним Вієм". Правда, важкувато було ма­тері­ально. Бо так буває, як заспо­коював перший Президент неза­лежної України Леонід Кравчук: коли господар будує – сім'я бідує. А це ж був якраз період становлення незалежної України. А тому досить слушними були слова бабусі Гані: "Не гнівимо Бога! Є хліб і вода – нема голода…». Варто по­терпіти, тому да­вали собі раду, як могли: дорослі поєднували основну роботу з працею на при­садибній ді­лянці. Не байдикували і хлопці: пі­знавали життя у фізичній праці. А у вільний час – у руках слов­ники: треба було щоденно вивчити декілька слів чи висловів по-фран­цузьки. Це у майбутньому віддя­чилось сторицею: старші – Сергій і Воло­димир – здобули освіту у Дрогобичі за спеціальністю – учителі французь­кої й англійської мов. А Сашко, хоч радував знаннями фран­цузької мови на шкільних та районних олімпіадах, вже з 14 років навчався у спортивній школі міста Києва. А невдовзі, ще в молодшому віці, туди поїхав і Вітя.

Що ж привело хлопців у сто­лич­ну спортивну школу? Адже батьки, старші брати – філологи… А якщо згадати родичів сім'ї  Дідухів, то куди не кинь оком – учитель іноземних мов.

… У пам'яті виринає задумливо схилена над шаховою дошкою голова Ігоря Дідуха. І у цьому високо­інтелектуальному спорті він досяг вершин. Але не тільки в шахматах. У той час його рука потяг­нулась до тенісної ракетки. Ось чому у власному домі до послуг дітей – міні-спортзал, а в ньому тенісний стіл і, звичайно, тренер – не позичений, а власний.

.. . Невблаганно минав час… На шлях самостійного життя вийшли старші Ігоревичі – Сергій та Во­лодимир. Як учителі поспішали на уроки французької мови, навчали. І, маючи досвід своїх шкільних літ, повчали: навчання – не тільки те, чого тебе навчають, а це й те, чого ти навчишся сам. Там й самі не вважали досягнуте остаточним, бо здобута професія – це добре, але замало для здійснення повноцінного життєвого плану. А тому Сергій ви­користовує знання англійської мови у такій благородній справі як скла­дання шахових композицій. За що став віце-чемпіоном світу.

Володимир, відчувши генетич­ний зв'язок з родом Полковських, де серед чоловічої статі у великій пошані інженерно-технічна справа, почав слухати "серце мотора"…

Настав час сказати слово і про молодших Ігоревичів – Олександра і Віктора, які вже здобули освіту в університеті фізичної культури та у Львівській політехніці.

Першим на шлях нових жит­тє­вих, зокрема спортивних, випробу­вань ступив Олександр Дідух: спо­чатку турніри з настільного тенісу на рингах України, а згодом – у Чехії, Німеччині, Іспа­нї… Під час Універ­сіади в Бєлграді став бронзовим призером, Всесвітня літня олімпіада 2012 у Лондоні… Олек­сандр Дідух – член команди збірної Ук­раїни… Не минуло багато часу, як вправ­ним володінням тенісної ракетки зди­вував і Віктор Дідух – нині член збір­ної України, тренер-викладач школи вищої спортивної май­стерності у Львові.

Безперечно, це велика радість для батьків, коли виростають такі сини. І шкода, що нині поруч з ними немає їхньої мами. А сини, тамуючи біль утрати, розуміють: жити треба, сильними бути треба, щоб зу­стрі­чатися із світом щодня. А світ то матеріальний, і щоб прожити в ньо­му по-людськи, потрібно насам­перед іти дорогою, подарованою Богом, батьками, наставниками…

Стефанія ДІДУХ,

учитель-пенсіонер