Головна Життя Зустріч через роки

Зустріч через роки

263

Зустріч з однокласниками. Вона повертає у ті незабутні  роки  юності, спогади про які ми так бережемо у пам'яті. І скільки б років не пройшло, мить зустрічі завжди щемлива і хвилююча. А тим паче ще й такий поважний ювілей. Недільної днини зустрічались випускники, котрі закінчили Ожидівську школу 40 років тому. Сивина посріблила їм скроні, у їхніх словах – виваженість і поміркованість, за плечима – великий життєвий досвід, підростають онуки, а у спогадах – їхнє дитинство. Безтурботне дитинство.

Їх клас був чи не найбільшим у школі, у різні роки навчалось понад 60 учнів. І на зустріч прибуло чимало: з Києва і Львова, Тер­нопілля та Рівненщини, Радехова, Закомар'я, Полтви, Чішок, Йо­сипівки та Ожидова.

Після недільної відправи у сільському храмі, де звучало "Многая літ" для випускників 1973 року ви­пуску та їх вчителів (на жаль, багато вже з них відійшли у вічність, на могили педагогів та одноклас­ників лягли живі квіти), завітали у свій храм науки – у школу, яка на 10 років стала для них другою домівкою. Коли б вони зі­брались усі, то у класі, де навчались в останні роки, забракло б парт.

І згадували випускники… Педагогів, літературні вечори, свої бешкети на уроках (а як же ж без них?). Коли ще навча­єшся у школі, будні проходять че­ре­дою один за одним, і якось не заува­жуєш їх плину. Та, залишивши стіни альма-матер, хочеться нераз вер­нутись у безтурботне життя. А, мож­ливо, дехто б і за підручниками довше посидів, чи на уроках більше б слухав вчителів.

Випускники… Це у школі вони були галасливою зграйкою, а зараз у них за плечима великий досвід самостійного життя. Зустрічаю­чись, вдивляючись в обличчя одно­класників, прагнуть побачити нові риси. Та ні, так, як було раніше:  ті ж ямочки на щоках чи ластовиння на лиці, тільки трішки змужніли чи додалось сивини у волосся.

Після школи їхні дороги розій­шлися. Хтось обрав професію му­зиканта (Надія Лущанець), педагога (Ярослава Джек, Світлана Гара­симів, Стефа Яцків, Ігор Мосьпан), лікаря (Роман Яцків, Оксана Петрів), інші навчались у технічних  вишах чи пішли працю­вати. Головне, що всі вони знайшли себе, проторивши свою стежину у жит­ті. Але не зрадили своїм захоп­ленням, як, на­приклад, Галина Сте­фанів – її картини прикрашають не одну оселю. І шкільній дружбі, якій за­лишились вірні через стільки років.

Хтось, здобувши освіту, повер­нувся у рідне село, інші поїхали на нове місце призначення. Та з радістю повертаються у рідні місця, на такі зустрічі з випускниками. І, як зауважила Світлана Гарасимів, щоразу то більше.

Кожен з присутніх розповідав про себе. Але тепер, через стільки років після закінчення школи, вони гово­рили не стільки про себе, скільки про своїх дітей та онуків, адже вони для них найцінніше, у дітях – їх частинка, їх прагнення до кращого.

Линули спогади разом з піснями їхньої юності. Переглядали старі чорно-білі світлини. І звучало «Многая літ» і присутнім, і тим, хто далеко за межами України – з ними була приємна нагода поспілкуватись телефоном.

Вони знову зустрінуться через 5 років. І на заваді не стануть ні далека відстань, ні примхи погоди.

Лариса ГАРАСИМІВ