Головна Життя Я не лише у паспорті, але й в душі українка

Я не лише у паспорті, але й в душі українка

370

"Нашого цвіту – по усьому світу" – хвилюючу глибину цього вислову можна відчути тоді, коли знайомишся з долями українців за кордоном. Часто люди надовго опиняються далеко від рідної домівки через різні життєві обставини. І тоді досить важко зберегти своє коріння, любов до своєї землі. Відтак гордимося земляками, які, незважаючи на довгі роки перебування на чужині, вперто і щиро заявляють: "Я – українець" та прищеплюють оту любов до України своїм дітям і внукам. До їхньої когорти належить уродженка Буська, 80- річна Марія БРИЧЕВСЬКА з роду Пенцаків. Кожні десять років ця цікава і непересічна жінка приїжджає з Казахстану на свою маленьку батьківщину, аби зустрітись з рідними, помолитись на могилах батьків і черпнути життєдайної сили лелечого краю.

 

Зі студентської лави – до Казахстану

Уже 67 років Марія Бричевська живе у далекому Казахстані, куди закинула її доля після закінчення Сільгоспакадемії. В Алма-Аті працювала у Проектному інституті економіки. Побралась із росіянином Анатолієм. На казахській землі народились і їхні діти – син Павло і донька Наталя, котрих власним прикладом навчала любові до України. Так, коли міняла паспорт вимагала вписати в ньому, що вона "українка". "Ну какая вам разница, русская или украинка", – дивувались чиновники, а вона твердо стояла на своєму.

І коли їздила у відрядження до Києва, Мінська, Кишинева, завжди всім розповідала: "Ось там, у нас, у Львові і Буську". Жінка до сьогодні переконана, що це завжди допомагало. Так, одного разу на прийомі в українського замміністра, будучи представницею казахської сторони, почала розмовляти українською, що дуже зацікавило останнього. А коли він почув згадку про Буськ, то зауважив, що буське пиво дуже смачне. Відтак перемовини перейшли в інше русло – більш позитивне.

 

Українські аргентинці

Отієї любові і шани до рідної землі Марія Йосипівна завжди навчала дітей, а вони, в свою чергу, своїх дітей. І навіть оселившись у далекій Аргентині, онуки Віталій і Оленка чудово розуміють українську, навіть спілкуються нею.

З Оленкою Смик, якій сьогодні 17, випала нагода поспілкуватись особисто – вона приїхала разом із бабусею, яку усіляко намагалася переконати переїхати до аргентинського міста Мардель-Плата (600 км від Буенос-Айреса), де дівчина розповіла, що під час кризи в Казахстані у 2001 році її сім'ї довелося шукати краще життя. За кордоном батько відкрив автомайстерню, а мати розводить персидських котів. Справи йдуть непогано, отож вона має можливість навчатися на економічному факультеті місцевого університету. Паралельно займається рекламною справою, брат вже працює на митниці.

Оленка виявилась дуже цікавою співрозмовницею. Їй подобається на Україні, особливо у Львові – з його вуличками і легендами. Від бабусі ж чує цікаві спогади про Буськ.

 

Солотвина повноводна, і верби над рікою…

"Хатини, покриті соломою, повноводна Солотвина і верби над річкою, на гіллі яких гойдались діти і стрибали у воду" – такою зринає у пам'яті п.Марії її рідна вулиця (сьогодні вул. Богдана Хмельницького), її дитинство. А в тих хатках (з них 7 будинків належали родинам Пенцаків) жили великі сім'ї. Такі, як їхня. Народилась Марічка вісім десятків років тому у багатодітній сім'ї Йосипа і Анни Пенцаків. Дітей було шестеро, жили дружно, разом бавились на вулиці. Робили загати на річці. Марія Йосипівна навіть пригадує, як сом під час виливу річки заплутався у картоплі і довелося кликати на Поміч сусідів. Жили, як у рукавичці – в одній кімнаті, а велика світлиця зачинялася на ключ. Підлоги не було – натомість мазана земля.

«А за німців довелось нам пережити тяжкі часи. У той час переслідували цілі сім'ї жидів з Караванів, – розповідає п.Марія, – а баба, яка переховувала і підгодовувала Беня, дуже переживала, аби я нікому не проговорилась. Якби гестапівці дізнались, то усім була би біда".

А ще жінка добре пам'ятає, як обливались на другий день Великодня (в обливаний понеділок), як святкували українське і польське Різдво та інші свята, як колядували. А співали і українською, і польською. Ходили на захоронку дошкілля на Воляни до сестриць-монахинь, котрі готували до причастя і різних виступів. "Ось зараз розповідаю вам, а в пам'яті зринають образи дівчаток в голубих суконочках з жовтими поясочками і у віночках. Було це в 1933 році, – каже Марія Йосипівна і додає. – Тоді всі дуже вірили в Бога і цю віру я пронесла через усе життя. Навіть в Алма-Аті на свята ходила з сім'єю до церкви і костелу".

 

Найкраще місце на планеті

Марія Бричевська, щоразу повертаючись до Буська, не лише згадує минуле але й пильно спостерігає за змінами сьогодні, ще кілька місяців тому на зустрічі жінка зауважила, що людям бракує тепла і стриманості. Пригадала, як у Києві її ні за що образила незадоволена продавчиня магазину.

Та й Буськ вже не той. А були колись у парку танці, концерти, зустрічі, сам він – доглянутий, з гарними доріжками, посиланими річковим піском і рідкісними квітами. Стояло багато скульптур, навіть античних. Літня естрада, футбольне поле, каруселі, гойдалки, стовп з канатами, діти гурмами розкручували їх, бігали по дерев'яній бочці. "Тоді був парк культури, тепер – безкультур'я", – з гіркотою у голосі чую від співбесідниці.

Любить п.Марія відвідувати місцеве кладовище (місто мертвих, як вона його називає). Це невід'ємна частинка Буська, адже тут можна не лише поспілкуватись зі своїми рідними, які відійшли – у вічність, але й переосмислити усе своє життя.

Загалом Буськ для 80-річної Марії Бричевської – найкраще місце на планеті, а українка вона не лише у паспорті, а й у душі.