Головна Історія Президент “Швейцарії Сходу”. Політичний портрет Євгена Петрушевича

Президент “Швейцарії Сходу”. Політичний портрет Євгена Петрушевича

626

Типовий максималіст, безкомпромісний політик, а тому людина нереальної політики. Найтрагічніша постать новочасної нашої історії. Так характеризували сучасники – Лонгин Цегельський та Сидір Ярославин – життєвий шлях Президента Української національної ради ЗУНР Євгена Петрушевича.

І справді, цей харизматичний діяч сповна пізнав не тільки радість державотворення 1918 – 1919 рр., але й гіркоту політичних поразок середини 20-х років.

Народився майбутній лідер ЗУНР 3 червня 1863 р. у містечку Буськ на Львівщині в сім'ї місцевого пароха й декана греко-католицької церкви. Батько обирався віце-маршалом Повітової ради в Кам'янці Струмиловій, був знавцем історії й літе­ратури, людиною широкого духовного світогляду, глибокої національної свідомості. Виховав трьох синів і трьох дочок.

Після закінчення Академічної гімназії Є.Петруше­вич записався на студії прав­ничого фа­культету Львівського університету. Вже в студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював "Академічне братство". Після отримання ступеня доктора права відбув практику в талановитого правника, директора товариства "Дністер" Степана Федака, а відтак відкрив у місті Сокалі адвокатську канцелярію.

Виявив себе талановитим організа­тором суспільно-політичного й культурно-освітнього життя у віддаленому від галицької столиці повіті. Був головою повітової "Просвіти", будівничим Народного дому, співорганізатором по­вітової ощадної каси, очолював боротьбу проти москвофільства, яке мало досить сильні позиції на Со­кальщині. Як адвокат здобув прихиль­ність широкого загалу населення професійним захистом від свавілля властей.

ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ ЗАХИСНИК УКРАЇНЦІВ ГАЛИЧИНИ

У грудні 1899 р. Є. Петрушевич вступив до новопосталої Української національно-демократичної партії (УНДП), його одно­пар­тійцями стали М.Грушевський, К.Ле­вицький, І.Франко, Ю.Романчук, В.Нагірний та інші ві­домі політики. На перших (після прийняття в Австро-Угорщині демо­кратичного зако­ну) виборах до парламенту в травні 1907 р. та­лановитого адвоката обрали послом від великої виборчої округи Сокаль–Радехів–Броди. Він став одним із лідерів (поряд із К.Левицьким) Українського клубу. Згодом його обрали заступником (1913) і головою (1916) парламентської ре­презентації; ви­ступи Петрушевича на сесіях відзначалися ціле­спря­мо­ваністю і глибокою аргумен­тацією. Є.Петрушевич критикував політику ав­стрійського уряду в націо­нальному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування владою ук­раїнською мовою, інтересами сільської бід­ноти, наполегливо вимагав впровадження реформ.

1909 року Є. Петрушевич переніс адво­катську канцелярію до гірського Сколе, де невдовзі став посадником міста. 1910 р. його обрано послом від Стрийської виборчої окру­ги до Галицького крайового сейму  вищої представницької інституції влади краю. Вже на першій вересневій сесії того ж року він виступив з доповіддю від радикального кри­ла українських послів під час гострої дискусії з приводу нового закону про вибори до сей­му. На виборах 30 червня 1913 р. до Га­лицького сейму увійшли 32 українські посли, зокрема, авторитетні Сидір Голу­бович, Іван Куровець, Теофіл Кормош, Іван Макух, Ро­ман Перфецький, ЛонгинЦе­гельський. На цьому керівництво Ук­ра­їнського клубу не зу­пинилося. Зайнявши провідні позиції в ко­місії для опрацювання нового виборчого за­кону, Є.Петрушевич і К.Левицький домоглися збільшення квоти українців у сеймі до 62 ман­датів (із 241), що було схвалено 11 лютого 1914 р. послами сейму. Крім того, після довголітньої боротьби з поляками нарешті ухвалено постанову про заснування у Львові українського універ­ситету. Є. Петрушевич також подав до суду інтерпеляцію щодо утисків владою сільського населення й стримування трудової еміграції українців. У цей час він багато спілкувався з над­дніпрянськими політемігрантами, членами Союзу визво­лен­ня України (СВУ, засно­ваний 4 серпня 1914 р.).

Не менш активну участь Петрушевич брав у діяльності австрійського парламенту. Разом із К. Левицьким, Л. Цегельським, Т. Окуневським він підготував брошуру "Що робили наші посли в парламенті? Маніфест руського (українського) парламентарного клубу" (1911), в якій стверджувалося, що становище української фракції було дуже важким через її малочисельність, але депутати доклали чимало зусиль для покращення становища українського населення і здобуття для нього поваги інших парламентських угруповань і уряду.

У розпал Першої світової війни Є.Петру­шевич замінив К.Левицького на посаді голови Української парламентської репре­зентації (УПР). Боротьба за інтереси укра­їнства особливо загострилася після опри­люднення 23 жовтня 1916 р. цісарського маніфесту, який надав полякам право на від­новлення державності й фактично під­порядкував Галичину Польщі. З цього при­воду між українськими парламентаріями, з одного боку, та австрійськими і польськими, з іншого, розгорнулася справжня війна. Є.Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька публічних аргументо­ваних заяв, відстоюючи історичну справед­ливість щодо Галичини – української етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну державність, як й інші народи імперії.

30 травня 1917 р. голова УПР оголосив у парламенті заяву, в якій домагався від­новлення Галицько-Волинської держа­ви, дотримання владою принципів само­визначення поневолених народів. Викорис­товуючи такі потужні аргументи, як участь українців, зокрема легіону Українських січових стрільців (УСС), у війні на боці Австро-Угорщини, антиросійське спрямування політики Загальної української ради (ЗУР), українські посли на чолі з Є.Петрушевичем і К.Левицьким домоглися восени 1917 р. деякого послаблення утисків із боку урядових чиновників та польської адміністрації українського населення Галичини. Українців почали більше залучати на керівні посади в місцеві та регіональні установи, більше того, Іван Горбачевський став міністром здоров'я (1917-1918), а Йосиф Ганінчак – генераль­ним прокурором Австрії. Вдалося змістити відверто пропольської орієнтації цісар­ського намісника в Галичині генерала Діл­лера, якого замінив поміркованіший і при­хильніший до українців генерал Кароль фон Гуйн. Парламентську діяльність Є.Петру­шевича високо оцінив навіть К.Ле­вицький, його опонент з деяких важливих питань. "Євген Петрушевич виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших визвольних змагань, – згадував він 1937 р. – Поміж послами належав до діячів гострішого тону".

Під час міжнародних переговорів у Брест-Литовському в лютому 1918 р. Є.Пе­трушевич очолив галицьку делегацію, яка, хоча й була усунута від безпосередньої участі в дискусіях, але сприяла внесенню в таємний додаток до укладеної угоди між центральними державами, УНР та більшо­вицькою Росією зобов'язання Австрії надати Галичині автономію до 20 липня 1918 р. Проте польські представники таки зірвали у віденському парламенті рати­фікацію Брест-Литовських угод, що за­хищали Галичину від зазіхань Варшави й, по суті, були кроком до відновлення в краї української державності. У відповідь Є.Пе­трушевич спільно з парламентаріями Чехії та Словаччини опрацював і вніс на розгляд цісаря Карла план перебудови Австро-Угорської імперії. За його концепцією, імперію необхідно було перетворити на федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. цісар опри­люднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, а її народи отримували право на державність.

ЧАС ВИРІШАЛЬНОГО ВИБОРУ

Усвідомлюючи, що монархія Габсбургів стоїть на межі розвалу, 10 жовтня 1918 р. галицький політичний провід під керів­ництвом Є.Петрушевича ухвалив рішення скликати 18 жовтня у Львові Українську конституанту (найвищу політичну нараду), щоб визначити долю краю. Представ­ницьке зібрання українських послів пар­ламенту, галицького й буковинського сеймів, єпископату, представників полі­тичних партій, організацій і товариств 19 жовтня проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави, а напередодні обрало Українську націо­нальну раду (УНРаду) на чолі з Є.Петру­шевичем. До неї увійшли, як зауважив Л. Цегельський, "люди заслужені, розумні, світлі, чесні та віддані своєму народові серцем і душею. Кожен із них був зна­менитим промовцем і парламентарем".

21 жовтня на зборах відпоручників з усього краю в Народному домі Петрушевич у присутності митрополита А.Шептицького оголосив опрацьований ним статут УНРади та виклав план легального перебрання влади. З цим виїхав до Відня, де намагався пришвидшити рішення австрійського уряду щодо передачі влади українцям. Однак мирним шляхом перебрати владу у Галичині не вдалося.

 У зв'язку з реальною загрозою приєд­нання краю до Польщі львівська делегатураУНРади під керівництвом К.Левицького й Військовий комітет на чолі з Д.Вітовським 1 листопада 1918 р. здійснили переможне повстання у Львові й на теренах Галичини та Буковини. У розпал національ­но-демо­кратичної ре­волюції 1 листопада прого­ылошено утво­рення Української дер­жави, а 9 листопада сформовано Державний секре­таріат. У краї розгорнуто національно-державне будів­ництво. Розв'я­зана поляками війна, запеклі бої у Львові та Перемишлі, а також революційні події в Угорщині не дали змоги Є.Петрушевичу оперативно виїхати до краю. Довелося спішно організовувати повер­нення галичан з італійського і бал­канського фронтів, агітувати австрійських старшин вступати в Галицьку армію, вирішувати майнові справи ліквідованої монархії.

До Станіслава, куди перебралося керівництво ЗУНР, він прибув лише напри­кінці грудня 1918 р., і вже 3 січня 1919 р. у театральній залі готелю "Австрія", де мешкали урядовці, провів першу сесію УНРади, на якій одно­голосно прийнято ухвалу про злуку з Ук­раїнською народною респуб­лікою (УНР): "Українська наці­ональна рада, виконуючи право самооз­начення Українського наро­ду, проголо­шує торжественно з'єднання з ниніш­нім днем Західно-Української на­родної республіки з Українською Народною Респуб­лікою в одну, одноцільну, суве­рен­ну Народну Республіку… До часу, коли збе­режуться установчі збори з'єдненої Республіки, законодатну владу на території бувшої Західної Української Народної Республіки вико­нує Українська націо­нальна рада. До того самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріат, установ­лений Українською національною радою як її виконуючий орган". Під цим доленосним документом стояли підписи Є.Петрушевича і А.Горбачевського, членів Виділу УНРади. Наприкінці засідання переобраний на посаду президента УНРади Є.Петрушевич запросив членів ради "бути свідками походу зі смоло­скипами, а коли військовий оркестр заграв марш "Гей, не дивуйтесь, добрії люди, що на Вкраїні повстало!", на очах президента з'явилися сльози радості.

Після урочистого проголошення і схвалення Акта злуки у Києві 22 січня 1919 р. Є.Петрушевича включили до складу Директорії УНР, але в її засіданнях до літа він участі не брав. Із Симоном Петлюрою зустрічався 27 лютого 1919 р. у Ходорові на польсько-українських переговорах за участю голови антантівської місії Ю.Бар­телемі. Власне, саме тоді їхні погляди на українську геополітику розійшлися. Є.Петрушевич розкритикував Головного отамана, який розглядав можливість встановлення демаркаційної лінії по р. Західний Буг і фактично допускав вклю­чення Львова і Дрогобицько-Борислав­ського нафтового басейну (5% світового видобутку нафти) до Польщі.

Загалом же УНРада, як зауважив Л.Цегельський, "працювала як справжній парламент – її члени мали досвід роботи у парламенті, сеймі та повітових радах ще за Австрії. Засідання ради проводилися зазвичай відкрито, тож доступ на ѓалерею для публіки був вільний". Як Президент УНРади Є.Петрушевич здебільшого вико­нував репрезентативні функції та, згідно з Тимчасовим основним законом, не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню й зов­нішню політику держави. Його надмірний парламентаризм і конституціоналізм часом були перешкодою при ухваленні рішень. Але своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом Є. Петрушевич умів впливати на перебіг подій. УНРада під його проводом діяла як справжній парламент, де панувала атмосфера демократизму й свободи слова. На трьох станіславівських сесіях (2–4 січня, 4–5 лютого, 25 березня – 15 квітня 1919 р.) вона опрацювала низку необхідних законів, які регламентували суспільно-політичне й економічне життя, заклали правову базу держави й від­повідали прагненням народних мас, завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних конфліктів.

На відміну від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було місця проявам анархізму, отаманщини та іншим деструктивним явищам, небезпечним для молодих держав. Є.Петрушевич підтри­мав укла­дання польсько-української угоди від 2 лютого 1919 р. про двосто­ронню санітарну діяльність, обмін полоненими та інтер­нованими. Згідно з нею, до 20 березня з таборів інтернування й в'язниць було випущено на волю 1149 поляків, на­самперед, інвалідів, жінок, дітей, чоло­віків віком понад п'ятдесят років, свя­щеників. Українська сторона наполягала на якнайшвидшому звіль­ненні українців з польських таборів (Львів, Баранов, Домб'є). Є.Петрушевич не заперечував і проти діяльності лояльних до влади польських громадських структур – Поль­ського національного комітету, Комітету польських залізничників у Станіславі, сприяв виходу польських газет, друку тримовних оголо­шень. Радів, що євреї в польсько-укра­їнському конфлікті офі­ційно зайняли ней­тральну позицію, а після львівського погрому 22 листопада 1918 р. все більше симпа­тизували укра­їнцям, на початку 1919 р. навіть створили Жи­дівський курінь Галицької армії.

(Закінчення у наступному номері).

Микола ЛИТВИН,

доктор історичних наук, професор, керівник Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства  ім.І.Крип'якевича НАН України,

“День”, 11 листопада 2008р.