Головна Культура Не тільки про себе (Закінчення. Поч. у №38).

Не тільки про себе (Закінчення. Поч. у №38).

382

Отже, склалося так, що я упродовж десятиріч не розлучаюсь із Сонею. Це стосується навіть життя у концтаборі. Про це варто розповісти. Річ у тому, що листи, які мені писала Соня, я клав на дно валізи під товстий картон. А коли мене відправляли у концтабір, то мама, не заглядаючи під картон, поклала мені в дорогу необхідні речі, і я поїхав. У таборі я вирішив замінити у валізі картон новим папером і остовпів: на дні були листи Караффи-Корбут. Розхвилювався і став думати, як зберегти листи, більшість з яких має безсумнівну літературну цінність, написані бездоганним стилем. Переді мною звільнювався викладач Луцького педінституту Дмитро Іващенко. Я вблагав його взяти ті листи з собою, він учасник війни, його не так "шманатимуть". Іващенко погодився, а коли я звільнився і подзвонив йому, то він і чути не хотів про якісь листи. Мовляв, нічого не перевозив, нічого у мене нема. Він був переляканий моїм дзвінком, а я був у розпуці.

Минуло 30 років, Україна стала незалежною державою, люди звільнились від страху, що довгі роки сковував їхні душі, і я вирішив ще раз подзвонити Дмитру Іващенку, докладно розпитати його, що трапилося з листами Софії Караффи-Корбут, які я йому передав. А він відповідає: нічого не трапилось, вони усі збереглись і лежать у мене на стелажі в окремій папці. На цей раз я занімів від здивування. І хоч була страшенна заметіль, 30 січня з дружиною поїхав до Луцька, і листи, які 1965 року потрапили в тюрму, привіз через 35 років до Львова, а далі до Києва. Тепер вони чекають на передрук. Якщо вдасться їх надрукувати, то з тих листів розкриється читачам Соня з глибокими емоційними переживаннями, переданими з великим хистом, з непересічним талантом письменника, на що здатна тільки дуже обдарована людина. Тож, надіюсь, крім упорядкованої Оксаною Думанською книги спогадів про мисткиню, буде ще одна книжка, яка доповнить образ Софії Караффи-Корбут новими штрихами.

Особливість таланту художниці полягала в тому, що вона була мист- цем, наділеним яскравою творчою уявою. Творча уява має здатність створювати образи, композиції, сюжети, ситуації, які в цілісності людина ніколи не могла сприймати в дійсності. Без такої властивості мистець не спроможний творити шедеври. Упродовж усього життя мисткиня залюбки ілюструвала казки, які давали їй можливість створювати композиції, породжені творчою уявою. З раннього періоду збереглися її гуаші "Школа в лісі" і "Казка в лісі". Дещо пізніше вона ілюструє казку "Довбушеві скарби" Андрія Волощака, створює серію композицій, об'єднаних одним сюжетом "Марічка-невеличка". Вона любила вдивлятись у різні плями на стінах, примхливе сплетіння дерев, з яких багата уява черпала образи – так народився "Лук'ян Кобилиця".

Те, що є неоціненним даром для мистця, може бути вадою для дослідника, якому потрібен інший інструментарій – суворе дотримання фактів, опертя на джерельний матеріал. Не підкріплене джерелами фантазування може спотворити реальний образ мистця. Роман Горак створив дуже привабливий образ в есе "Її шлях на Голгофу", але цей образ мало має спільного з реальною Софією Караффою-Корбут. Зовсім не замкнулася Софія після арештів 1965-х і 1970-х рр. Вона жила активним життям. Зустрічалася з людьми, неодноразово бувала в Києві, приймала у себе гостей, почергово закохувалася, писала листи, жила віртуальним коханням, яке було незмінним чистим паливом для її творчості. Про неї можна було б сказати словами одного актора: "Вона завжди любила одного, але не одного і того ж".

Не відповідає правді твердження, що прототипом для створеного у 1961 році "Прометея розкутого" був Іван Дзюба. Вперше художниця познайомилась з видатним критиком у 1962 році, мені довелося водити Дзюбу, Драча і Вінграновського у графічну майстерню на тодішню вул.17 вересня (тепер Січових стрільців). Отже, це помилкове твердження, тим більше, що художниця не надавала своїм образам конкретних портретних рис, а створювала свій ідеал героя, який не мав у житті конкретного відповідника. Це є доказом, що одна і та ж властивість людської психіки – здатність до фантазування – в одних випадках вкрай необхідна, є основою творчості, а в інших, зокрема в документальних есе, де потрібно спиратись на факти, може принести шкоду, викривити до невпізнання образ.

Караффа-Корбут намагалась обминати потворні вимоги часу, вона докладала чимало зусиль, щоб пропливати між Сцілою і Харібдою, та це не завжди їй вдавалось. Як і кожній нормальній людині, їй був властивий страх. Очевидно, що вона не хотіла потрапити в тюрму, бо це означало спричинитись до передчасної смерті своєї матері та її сестри Євгенії, яких вона мусила доглядати. Крім того, це означало припинення на невизначений час творчої праці, а без творчості вона не уявляла собі життя. Тому, як і багатьом іншим талантам, як Павличку, Драчу – в поезії, як Еммануїлу Миську і Дмитру Крвавичу – у скульптурі, їй доводилося лукавити, іноді понад міру. У 1977 році я об'їжджав галерейною машиною майстерні львівських художників, збираючи твори на виставку до 60-річчя Жовтня. Виставка партійними органами була запрограмована під гаслом "Ленінським шляхом". Караффа-Корбут дала на виставку три живописні твори, виконані у пастозній манері: "Крилата пісня Парижа", 1977 р. (з образами Леніна і Крупської), "Весняна Львівщина" (1976) і "Їм кують зозулі" (1976). Художниця мала велику надію, що ці твори будуть закуплені й поправлять її матеріальне становище. Картини не викликали захоплення глядачів, художниця подзвонила мені і сказала, що дарує ці твори галереї. З великою неохотою директор картинної галереї Борис Возницький прийняв ці твори у фонди.

У творчості Караффи-Корбут простежується кілька періодів, але немає сумніву, що одними з найскладніших, кризових були для неї 70 – перша половина 80 років. У кінці 80 – на поч. 90 вона знову випрямляє свою душу і, як і в далекі 60, створює шедеври – "Івана Вишенського" (Франка) і "Лісову пісню" (Лесі Українки). Це є доказом, що не можна трактувати творчу індивідуальність прямолінійно, бо в душі кожної людини іноді живе по кілька різних людей, а буває, що знаходить собі там місце той, що з рогами, і його не так просто позбутися. Тому кожен мистець час від часу, як писав Микола Гоголь, повинен чистити Авгієві конюшні власної душі. Кожен свій творчий чи житейський промах Караффа-Корбут тяжко спокутувала, немилосердно катуючи себе за проявлені компроміси, – це також ознака великого таланту. Та попри деякі перекоси і погрішності Караффа-Корбут, як дуже точно висловилась її подруга Людмила Семикіна, була каріатидою української графіки 60 років.