Головна Культура Відбувся ІV регіональний форум краєзнавців-літописців Буського краю

Відбувся ІV регіональний форум краєзнавців-літописців Буського краю

341

"Бущина: героїчні сторінки історії"

Цю тему ІV регіонального форуму краєзнавців-літописців краю, який підготували і провели працівники Буської районної бібліотеки, визначило саме життя, – цьогоріч виповнилось 100 років з часу створення Українського Січового Стрілецтва. Учасниками мистецького заходу були педагоги освітніх закладів району, пластуни, працівники культури, краєзнавці. На форумі йшлося не лише про відомі постаті українського стрілецтва, а й про Президента ЗУНР, роль молодіжних патріотичних організацій, зокрема "Пласту", в концепції національно-культурного відродження, презентацію нових книг тощо. Бущина вписала достойні сторінки в історію боротьби за незалежність. Вона виплекала таких відомих українців, як Президент ЗУНР Євген Петрушевич, чотарі УСС Іван Тиктор та Петро Постолюк, сотник УГА Ілько Цьокан, хорунжий УГА Пилип Деркач, останній генерал-хорунжий УПА Василь Кук та багато інших. Вони не шкодували життя у боротьбі за суверенну Українську державу.

Цьогоріч відзначаємо 95 років з часу створення Західноукраїнської Народної Республіки, Президентом якої є наш земляк, визначний громадський і політичний діяч Євген Петрушевич. 3 червня виповнилось 150 років від дня його народження, з цієї нагоди у Львові та Буську відбулося ряд заходів (про це писала "Воля народу").

Оцінюючи діяльність Євгена Петрушевича, схиляємо голову перед його мужністю: він, беручи на себе важку ношу лідера визвольної боротьби, був свідомий своєї відповідальності не тільки перед народом, але й перед історією. І хоч зазнав дошкульної критики за допущені помилки, за вичікувальну позицію, обережність, вагання, його заслуги перед Україною вагомі. Упродовж усієї політичної діяльності проявив себе ідейним патріотом, мудрим і передбачливим державником, стійким борцем за національні інтереси. Про визначну постать Євгена Петрушевича розповіла історик Буської другої школи Галина Флора, зауваживши, що заради єдиної мети варто поступитись власними інтересами.

В історії кожного народу є світлі і темні сторінки, героїчні і трагічні. Та важко знайти у світі народ, з історії якого б так по-варварськи, цинічно і жорстоко виривали не просто окремі її сторінки, а цілі розділи, цілі періоди. Одним із таких є період боротьби Українських Січових Стрільців, – цьогоріч виповнюється 100 років з часу створення першого українського стрілецького товариства. Воно діяло на західноукраїнських землях з початком Першої світової війни. Бойовий шлях стрілецтва складався із перемог та поразок, але це була перша спроба створити українську національну армію, яка б змогла захистити інтереси українців та звільнити їх від іноземного панування. Ядро січового стрілецтва складали активісти січового, сокільського та пластового руху. Вони відзначалися хоробрістю у боях, серед них були і вихідці з Надбужжя. На сторінках районного часопису "Воля народу" у різні роки друкувались статті про січових стрільців, які є нашими земляками. Про них змістовно і цікаво розповіла історик Сторонибабської школи Оксана Геряк, а також представила фотографію січового стрільця-десятника Івана Гулки.

Опрацьовуючи матеріали та статті про стрілецтво, вона зауважила, що у його лавах найбільше було вихідців зі Сторонибаб – семеро. Двоє із них (Ілько Цьокан та Петро Постолюк) належали до булавного – керівного відділу стрілецтва.

Ілько Цьокан народився у багатодітній сім’ї, де виховувалось восьмеро дітей. Скромній за статками, але національно свідомій за переконаннями, яка розуміла, як важливо дати дітям освіту. Тому Ілька, який змалку виявляв хист до науки, послали вчитися у Львівську гімназію, згодом продовжив науку на юридичних студіях Львівського та Віденського університетів, де й отримав ступінь доктора права. Там же, у Відні, при експортовій академії закінчив комерційні курси. З початком Першої світової його мобілізували до австрійської армії, до легіону січових стрільців, дослужився до поручника. Він, як один із найдосвідченіших військовиків, входить у штаб підготовки Листопадового Зриву. Львівські часописи згадували про видатні операції його групи. Був комендантом Золочівської округи. Коли Українська Галицька армія відступає за Збруч, Ілька Цьокана, як людину високоосвічену і з великим бойовим досвідом, призначають інтендантом. Захворівши на тиф, лікувався в Одесі, згодом викладав німецьку у місцевій гімназії. Але коли почались переслідування патріотичних сил, переїхав на Закарпаття, там одружився, працював в банку, а згодом викладачем комерційних дисциплін Ужгородської торгової академії. Пише підручники, друкується у "Карпатській правді", де стає на захист бідного українського селянства, – такі статті коштували посади, – його попередили, щоб за 24 години залишив територію Чехословаччини. Як галицький патріот, приїжджає у Радянську Україну з метою прислужитися розбудові, нехай радянської, але таки української держави. Працював у Харкові, Одесі, Києві. Сталінські репресії не оминули й родини Ілька Цьокана, спершу заарештовують брата його дружини, а згодом і його. Помер у 1940 році у Семипалатинському ГУЛАЗі. А вже в роки незалежної України 28 червня 1994 року його посмертно реабілітовано і повернуто чесне ім’я.

Цьогоріч виповнюється 120 років від дня народження Пилипа Деркача. Початкову освіту здобув у Сторонибабах, згодом навчався у гімназії в Перемишлі. Був мобілізований до армії і служив у лавах січових стрільців. Рік перебував у російському полоні в Самарі. Як хорунжий Української Галицької армії, брав участь у польсько-українській війні за Львів, де після важкого поранення втратив ліву ногу. Звільнившись з армії, продовжував навчання на філософському факультеті Віденського університету, а згодом і Карлового у Празі, де отримав ступінь доктора філософії і німецької мови. Як інваліда війни, його не брали викладачем у вищі навчальні заклади, то ж довелось працювати у приватній школі для ремісничої молоді. Займався перекладацькою діяльністю, працював над виданням польсько-українського словника. Свою мрію – видати "Словник синонімів української мови" – за життя здійснити не встиг, ця праця побачила світ завдяки його дружині. А один примірник передав у Сторонибабську школу його син.

Петро Постолюк гімназійну освіту здобув у Золочеві. З початком війни зголосився до стрілецького легіону сотні Василя Дідушка, згодом став підхорунжим булавного відділу. Брав участь у боях з російською армією у Карпатах та на Поділлі, був особистим ад’ютантом  сотника Осипа Микитки. У ході Листопадового Зриву дістав поранення у бою за кадетську школу у Львові. Не оминула його й епідемія тифу. Повернувшись з Наддніпрянщини у 1920 році, став ініціатором відкриття Товариства "Червона калина", яке видавало історичні календарі та часопис "Літопис Червоної калини", на сторінках якого висвітлювали славетну звитягу його побратимів. Працював і у видавництві Івана Тиктора. Під час Другої світової війни видавництво працювало у Кракові, а по її закінченні Петро Постолюк переїхав у США і там відновив Товариство "Червона калина". Доля дарувала йому довге життя, помер на 85 році, похований у США.

Життя січового стрільця Івана Гулки склалося трагічно. Був одружений на дочці священика з Острівчика-Пильного Лева Карпінського, працював директором школи у цьому ж селі. З приходом у 1939 році нової влади передчував, що його минуле йому не подарують, тому у розмовах з дружиною просив, щоб на його могилі сказали, що тут спочиває український січовий стрілець. Але, напевно, не передбачав, що могила буде насипана так швидко. У 1940 році його, як директора школи, зобов’язали вивести всіх учнів і вчителів на першотравневу демонстрацію, де не тільки мав виступити зі схваленням дій радянської влади, але й зректися своїх переконань. Він цілу ніч не спав, болісно переживаючи, як має поступити, адже не хотів і не міг зректися своїх поглядів. На парад зійшлося все село – хто з примусу, а хто з цікавості. І коли мав виступати директор школи, він вийшов, дав учням команду "Наліво" і впав. До останнього подиху був вірним своїм побратимам, які загинули на Маківці.

Збереглися скупі документальні відомості ще про кількох січових стрільців зі Сторонибаб: Степан Ладика, 1894р.н., старший стрілець 1 сотні; Василь Іванців, 1893р.н., підхорунжий 7 сотні, який загинув у бою з москалями в селі Конюхи 1 липня 1916 року; Григорій Цьокан, вістун обозної сотні.

Тему січового стрілецтва продовжив відомий краєзнавець, вчитель географії Красненської першої школи, засновник і директор історико-краєзнавчого музею у селищі Ярослав Стецишин. Він, зокрема, розповів про бої на горі Маківці та Лисоні, де йшли найзапекліші бої і було втрачено більше половини бойового складу українського війська. Залишились живими лише 16 старшин, і серед них наш земляк Іван Тиктор. Але інший січовий стрілець з Красного Дмитро Букеда на Лисоні знайшов останній спочинок. Ряди усусів потребували поповнення, – Іван Тиктор, як й інші, у Станіславові (Івано-Франківськ)  набирав новобранців. Зі стрілецтвом він пройшов всю страдницьку дорогу, – воював проти поляків, більшовиків, білогвардійців, командував чотою, перебував у т.зв. Чотирикутнику смерті, пережив тиф, після падіння ЗУНР був інтернований поляками у концтабір на Помор"ї. На поневолених землях розгулював польський шовінізм, для Івана Тиктора дороги всюди були закриті, але його це не вибило з колії. Він здобуває знання в галузі торгівлі, які йому згодом пригодяться, вступає до таємного університету, організовує найдешевшу студентську кухню, вступає до підпільної військової організації, яку заснував Євген Коновалець. Зі своїми колегами Іван Тиктор засновує видавничу акціонерну спілку "Новий час". І перше видання вийшло 14 жовтня 1923 року. Згодом переїхав у Канаду, почалося для нього нове життя, проте завжди підтримував зв’язки зі своїми побратимами.

Доля закинула Петра Франка, сина Великого Каменяра, на наші терени. У період 1918 – кінець весни 1919 року у Красному він організував українське летунство. Будучи студентом, заснував разом з братом "Пласт", вступив до легіону січових стрільців, служив чотарем у 2 сотні 1 полку Романа Сушка, у боях на ріці Стрипі відзначилась його чота.

Небагатьом відомо, що під час українсько-польської війни під Буськом 21-23 травня 1919 року відбулася битва. Вона описана польським автором АлексомЗличем і опублікована у 1 номері журналу "Цитаделя" за 2010 рік. Детальніше про бій розповів спеціаліст відділу культури Ігор Стефанюк.

Серед західноукраїнської інтелігенції на початку ХХ ст. створювалися прогресивні громадські об’єднання, які ставили за мету просвітництво, виховання національної свідомості, фізичне вдосконалення. Одним з таких є молодіжне товариство "Пласт", яке виховувало юнаків та дівчат, готувало морально та фізично майбутніх воїнів до випробувань. Про сьогодення пластунської Красненської станиці розповіла станична Людмила Гураш. Зокрема, й про те, що окрім уже відомих уладів "новаків", "юнаків", "старших пластунів" та "сеньйорів" є й "пташата" – діти пластунських родин. Кожен з пластунів приймає пластову присягу, слідує пластовим законам, дотримується Божих заповідей, допомагає іншим тощо.

Уже традиційно на таких мистецьких форумах презентують нові краєзнавчі видання. Вийшла друком книга нашої землячки – олещанки, громадської діячки, поета-публіциста Орисі Матешук "Без надії сподіваюсь…" Це збірочка віршів про пережите, визвольні змаги і період заслань. До фонду районної бібліотеки надійшло чудове мистецьке видання за авторством Романа Лубківського та Василя Пилип’юка – альбом про Героя України, відомого мистецтвознавця Бориса Возницького. А керівник відділу культури Людмила Ціхоцька розповіла про книгу Василя Гориня "Перепоховання Маркіяна Шашкевича". Краєзнавець Михайло Зозуля представив низку книг – краєзнавчих досліджень Михайла Дацківа "Гумниська", Василя Лаби "Історія Боложинова" та "Історія парафії села Петричі", Романа Коритка "Полтва – село над однойменною рікою" (про них писала "Воля народу"). Хочу додати, що цьогоріч побачила світ і книга "Ожидів у світлинах", де розміщені фотографії Зеновія Коваля, а на них – минуле і сьогодення сельчан.

Учасників мистецького форуму привітав керівник апарату Буської РДА Юрій Кондзірський і вручив дипломи. Форум вели Оксана Стецик та Леся Вовк.

Лариса  ГАРАСИМІВ