Головна Листи У перерві між таймами

У перерві між таймами

313

У перерві між таймами, чи у міжсезоння, як оце зараз, коли відпочивають футболісти, трішки відпочиньте і собі, розслабтисі, а якщо маєте бажання, то прочитайте оці спогади. А може так само пригадаєте і свої історії, пов'язані з футболом, і про то оповісьте комусь між таймами.

Хто б міг си років 60-70 тому навіть таке подумати, жи Україна буде приймати те Євро. Навіть тая Ванга такого не могла передвидіти! Не кажу вже про Нострадамуса. Тому захтілосі цофнутисі на тих шість з лишком десятиліть, коли буські хлопчаки-непосиди перший раз дізналисі про таку забаву і полюбили її назавше, бо то є не шо-небудь, а футбол!

А почалосі з того, жи їден з нас раз ішов в неділю зі своєю мамою від цьотки з Волян навпружки через луг (по гостинцю дальше, та й по стежці з травою на босяка йти ліпше) і здалека завидів коло парку на тім лузі якесь… стовковиско, якийсь рейвах.

Прийшов додому і давай розказувати нам про то. Але ми не дуже переймалисі тим, не хтіли фест йняти віри. Бо хто з нас не міє розказувати байки? Він аж образивсі на нас за то і сказав, жи більше не хоче з нами бавитисі. Мусілисьмо скликати таке собі дитяче віче і дійшли до згоди, жи тре таки нам піти подивитисі на те чудо. В неділю по обіді повів він нас через парк (ой, які там високі дерева!) на той луг. Дивимосі – стоїт повно людей, шось кричат, махают руками і… раптом як заревут – гол!!! Ми з переляку аж поприсідалисьмо. Якось опанували сі, підкрадаємсі ближче і шо ми видим…

Стоїт дві грубих палки, а на них трета поперек, тай дальше – такє саме. Кажут, жи то ворота, а гиньші, жи то брамка (та в нас від дороги є брама і на ній штахети, а тут ніц нема). Від єдних воріт до других гонят дорослі дядьки, їдні в білім і чорних майтках, а то ті – красі, і всі вони понумеровані (видно, аби сі не погубили) і гамселять по такім си гарбузі, жи навіт літає в повітрі, підскакує, падає на землю і не розбиває сі! Той гарбуз втікає від них, вони їго догоняют і знов дают їму копняка. А одному впав той гарбузяка на… голову, але ніц сі не стало ні гарбузові, ні голові.

Казали, жи то не гарбуз, а бальон, а дехто казав, жи то м'яч такий. Смішно, бо якийсь дядько в чорній сорочці і чорних гацях так само гонив там, пльонтався між гиньшими, но бальона не бамбурив, а тільки свистів на свистаку. Повідали, жи то якийсь судия, шо буцімто вигнали їго з якогось суду, бо шось гейби там наковбасив (видко їв ненажера в піст ковбасу?!). А ше їден з тих, шо стояли, чогось кричав: судия, на… мило!? Видко дражнив того, бо ніякого мила в руках не тримав, та й воно було в дефіциті.

Надивилисі ми того всього і гайда додому.

Назбирали від батьків потай якихось шмат (бо вони вимінювали те шмаття на синку-маринку в дядька з фірою). Зв’язали то добре шнурками і вже маєм… бальон!  Закинули улюблену гру в кічки-палєстри і взялисі копати того бальона, поки той не розлетівсі. Довго так мучилисьмо, аж поки на фляшки (так само дефіцит) на пивзаводі не дістали правдивого м'яча. Тішилисі ним доти, поки він не почав випускати дух. Знайшовсі серед нас такий, жи міг найліпше дмухати в той м'яч. Спочатку допомагало, а потім дмухай не дмухай – ніц з того. Десь дістали клястру. Ним клеїли-переклеювали камеру поки вдавалосі.

Не стало з часом проблем з м'ячами, та й ми попідростали. Завше ходили дивитисі на футбол, вчили азбуки тої гри. Шось трохи навчилисі, і закортіло показати себе в змагах з такими, як ми з інакших вулиць. Ох, і запеклі були ті змаги! Гонилисьмо набосака, бо потім не було би в чім піти до школи. Тутай пригадуєсі такий  трагічно-комічний трафунок. Йде звичайне собі тренуваня. Їдні бавляться бальоном, другі придивляютсі. Їдному з тих, шо стоят збоку, купили такі файні блискучі мешти на підошві з каучуку. Спокійно стоїт си він, а нерозумний м'яч помальку котисі до него. О, яка нагода  пальнути ногою по нім. Удар… трісь! Сідає і плаче – трісла підошва! Кому сьміх, а кому… біда. Отак їдним ударом по м'ячу почаласі і скінчиласі кар'єра футболіста, шкода, бо міг би стати знаменитістю (чуєш Володя К, це про тебе, пригадуєш?).

Поєдинки з сусідами стали не такими цікавими, захотілосі, як тепер кажут, в Європу. Для початку домовилисі з журатинцями. Прийшли до них, зіграли, як належисі два тайми. Нічия – 0:0. Пенальки не пробивали. Приходим додому трошки змучені і шо видим… На нас чекают гості зі Сторонибаб (багато з них ходило через Папірню до середньої школи, тому ми були добре знайомими). Питання, шо будем робити, не виникало. Звичайно, треба грати! На воротах в них стояв дуже високий хлопчина, але пропустив два голи. В другому таймі гості роблят тактичну перестановку: воротар стає польовим гравцем і зрівнює рахунок. То є лиш їден епізод з наших футбольних баталій. Потім були ше ріжні трафунки.

Поїхали в Олесько (тоді ше райцентр) на зональні змагання школярів, виграли їх і завоювали путівку на фінал до Львова. Їдем вантажівкою (автобусів ше не було), вона не дуже справна. Поки доїхали до стадіону – … змагання закінчилисі. В 1953 чи 1954 році тріумфально пройшли змагання на Кубок області серед СТ "Колос", де команда Буська у фіналі на стадіоні СКА перемогла суперників з рахунком 1:0. Якшо не помиляюсі, гол-красень з-за меж карного майданчика в дальню «дев'ятку» провів центральний захисник Мечислав Вишневский. Надійно стояв в брамці  Іван Гутий, виділявся і Володимир Бурячківський. Не знаю чи є ше хтось, окрім них, з тої команди (час робит своє). Прецінь, та тріумфальна хода за кубком того щасливого року почаласі з нелегкої перемоги над командою з Красного (також тоді райцентр). Минули роки. З футболом, як гравець, давно розпрощався. Але і дотепер не можу байдуже ставитисі до того найулюбленішого мільйонами людей виду спорту.

Дідо Славко з вулиці Коминярів