Головна Листи Життєва дорога матері славетного українця, підкорювача Евересту

Життєва дорога матері славетного українця, підкорювача Евересту

1239

Присвята Мікішиній-Туркевич Валентині Петрівні, матері славетного українця, підкорювача Евересту (Джомолунгми)                                             

У повітрі метушилася ко­машня. На дорозі гороб­чики кидалися у різні боки й, від­летівши, знову зби­ва­лися до купочки у пошуках зерен…

Вона йшла повільно. Цю дорогу могла пройти із заплющеними очима. Вже вкотре йде до сина на розмову.

…Дорога привела її ко­лись в те село, частин­кою якого стала. І за пле­чима бу­ло голодне дитин­ство, шко­ла, педагогічне училище… Пригадалося, як вивчали утіш­ківці кожен її рух, при­слу­халися до кожного сло­ва. Лу­нало: нова вчителька, зі Сходу, тонесенька, як бе­різ­ка, лише чорна коса вінком на голові. Її вирізняло у ви­мо­ві оте полтавське м’яке "л"…

Звідусіль чула: "Добри­день, Валентино Петрівно! Як здоров’ячко?" По голо­су вона впізнавала усіх. Ось Марія призупинила вело­си­пед, її чекає. Саме в Ма­ріїних батьків поселили молоденьку вчительку з сім’єю. Хата стояла пуст­кою, бо господарів вивез­ли. Добротна хата, на горо­ді стелилися огірочки, тяг­нулися до сонечка соняш­ники, морква, пет­руш­ка, біля тину красува­лися мальви, чорнобривці, ро­жі, а далі – цибуля, часник, картопля. А це все ручень­ки посадили, догля­дали. Кого ж вивезли?!

І знову, мов павутинки, нанизувалися думки: леген­да "Звідки назва Утішків?"  Був собі пан, круглий, мов колобок. Жадібність довела до того, що він ніколи не думав про ближніх. Жив собі й хлопчик, худенький і розумненький. А звати його було Потішайко.

Жаднюга все обкла­дав людей податками. Наду­мав забрати поле. Тут хлопчику прийшла дум­ка: "Хто швид­ше пере­бі­жить по­ле, того воно й буде". Пере­мога була за Поті­шайком. Люди втіши­лись, на цьому полі виса­дили ліс і на честь хлоп­чика село назвали Утішків.

І сьогодні посеред села шумлять зелені сос­ни. Саме їх верховіття манили до себе її Михай­лика. Він був, немов хлоп­чик Потішайко, ху­де­­­­нький, спритне­нький, облазив усі дере­ва, тяму­щий, наполег­ливий і відчай­ду­шний. Так і по­чався шлях його майбут­­нього сходжен­ня. Не  див­но, що її синок по­до­лав неймовірно складну висоту – Еве­рест – 8848 метрів. Не лише під­нявся, а й зумів при­носити для друзів-альпі­ністів жит­тє­дайний дар – кисень, терп­ля­чи ураганні вітри, сніговії, морози, пеку­че гірське сонце. Правда, ін­форма­ційно зазначено його лише місто праці – Донецьк. А саме в росах утішківських  трав купав своє босоноге дитинство, вчився пізнава­ти світ, спішив, за маминою наукою, бути опорою іншим й робити добро, щоб хтось "утішився".

Найкоротшою дорогою її любого сина – Михайла Тур­кевича – була дорога до ма­тері, батька, сестрички, всієї утішків­ської родини. Тут було сер­це його дитинства й пле­че рідних, яке давало сили долати складні життєві до­роги. Всім був удячний, а ма­мі – особливо, за вічну лю­бов і неоплачену ласку.  І са­ме утішківська земля взяла його у свої обійми, коли відійшов у вічність…

Вона йшла крок за кро­ком. Припорошила зи­мо­нька білим снігом косу-корону.

Дорога привела до си­на… На вічний спочинок.    

Зіновія Гулка,

український словесник, методист РІМЦ, утішківчанка