Головна Свято Хоч весь сніг перелопатимо, та не всім догодимо

Хоч весь сніг перелопатимо, та не всім догодимо

312

Щороку у третю неділю березня працівники житлово-комунального господарства відзначають своє професійне свято. Були часи, коли навіть фахівці з вищою освітою йшли працювати двірниками, аби отримати квартиру. А що нині спонукає людей обирати таку нелегку і далеко нежіночу професію? Про це ми дізнавалися у комунальників з багаторічним стажем, котрі щодня, за будь-якої погоди, взявши віники, лопати, а інколи й кирки, наводять порядок у місті.

Щодня робочий день Надії Якимович (на знімку вгорі) та Олександри Давидовської (на знімку внизу) по­чинається о 5.00-6.00 год. Вони першими в місті зустрічають схід сонця, слухають ранішній спів пташок і дихають свіжим ранковим повітрям – це одна з небагатьох насолод у цій професії. Попри це, щодня саме двірники та прибиральники шляхів і тротуарів чи не єдині вранці бачать купи паперів, битих пляшок, лушпиння соняшника. Більшість бущан, які йдуть на роботу близько дев'ятої, цього всього вже не застають.

Обидві наші співрозмовниці ніколи й не думали, що працюватимуть так важко, але життя внесло свої корективи. Надія Якимович народилася в багатодітній сім'ї. Закінчивши середню школу в Топорові, одразу пішла працювати на місцеву птахофабрику. Після заміжжя вирішила шукати кращого життя в місті. Чоловік влаштувався водієм в Будинок побуту, а Надя двірником в Управління  будинками. І ось уже 16 років вона наводить чистоту на прибудинкових територіях у місті.

Схожа ситуація  і в Олександри Давидовської. Мріяла про одне – вийшло зовсім інше. Після закінчення Дрогобицького кооперативного училища тривалий час працювала в кон­ди­терському цеху громадського харчування, потім кухарем в ко­лишньому буському ресторані "Над Бугом". Але настав в житті момент, коли довелося все змінювати. Кооперативні заклади громадського харчування закрилися, мама важко захворіла і потребувала щоденного піклування, та й сини підростали. Часу на роздуми, як жити далі, не було.  Вихід один – прибирати шляхи та тротуари в комунгоспі. І так майже 15 років.

Героїні нашої розповіді працюють в колективі, де переважають жінки, але фізична праця їх не обминає. Взявши зі собою відра, мітли, лопати, за будь-якої погоди йдуть на свої ділянки. Аби отримати мінімальну зарплату, Надія Якимович повинна прибрати 4 тис.м2 площі, а Олександра Давидовська 3 тис.300м2. На запитання, як їм живеться з таким графіком роботи, лише знизують плечима: "Головне, що роботу маємо, правда, зарплата невисока".

«Восени і навесні працювати найважче, – кажуть жінки. – Восени проблема з листям, а навесні "вилазить" назовні все сміття з-під снігу. Взимку працювати не так важко. Єдина проблема – снігопади. Доводиться довго "помахати" лопатою, аби розчистити снігові намети, а коли ожеледиця – брати в руки кирки і довбати… Під кінець робочого дня руки та ноги тремтять».

Загальновідомо, що там, де живуть, не смітять. Але, як стверджують наші героїні, переступивши поріг свого дому, бущани чомусь забувають цю просту істину. Тільки двірники закінчують прибирання, як за півгодини знову брудно. Свої ділянки «чистять» по кілька разів на день, але завжди знайдуться люди, які докоряють, що комунальники нічого не роблять, лише отримують гроші. Як говорить пані Надя, після таких слів сльози навертаються на очі. Всі б хотіли пра­цювати в теплих, чистих кабінетах, бути охайно одягненими, але хтось має бути і двірником.

А ще жінки розповіли нам про свої будні, як доводиться вручну вигрібати сміття з контейнерів, коли поламана машина, з ностальгією пригадували колишній Радянський Союз, коли двірники отримували квартири, щомісяця молочні пайки – за шкідливість, пільги на  електроенергію. А загалом не почула жодних нарікань на життя.

"Та не важливо, де людина працює, – зауважують вони. – Головне, як вона виконує свою роботу. Ми до роботи ставимось відпо­відально, адже також живемо в цьому місті і нам не байдуже, як воно виглядає. Культуру слід прищеплювати з дитинства. Мої сини, – продовжує пані Олександра, – не кинуть на землю сміття. А хтось насіння «гризе» на вулиці й не вважає це безкультур'ям».

На жаль, це правда, професія двірника не входить навіть у сотню престижних.  Робота важка, брудна і малооплачувана. Хоча чистими й вчасно прибраними від бруду вулицями хочуть ходити усі. І представниці прекрасної статі в оранжевих жакетах щодня, в сніг, дощ чи спеку, "несуть" чистоту й порядок. І не вимагають взамін нічого, окрім людяності та розуміння від нас.

 Інна  ПАЛАМАР