Головна АТО Біженці зі сходу України хочуть жити як у Європі та одночасно заробляти...

Біженці зі сходу України хочуть жити як у Європі та одночасно заробляти на війні з українцями

"Мой папа хохлов убивает"

Нещодавно на черговій сесії Волинської обласної ради оприлюднили депутатський запит щодо побиття незнайомими чоловіками відомого українського письменника і журналіста Володимира Лиса – уродженця села Згорани, де на березі місцевого озера й трапився конфлікт. Чоловік повертався з патріотичного фестивалю 'Згоранська ватра", який вже кілька років проводять у пам'ять про боротьбу українських повстанців з німецькими загарбниками та протистояння з енкаведистами. На фестиваль був вільний вхід, тому за дійством спостерігали й немало відпочивальників. Розмову кількох із них і почув чоловік: вони йшли за ним і обзивали учасників фесту "бандерівцями", "фашистами" тощо. Проте до душі дістало письменника зауваження, що, мовляв, зараз повезуть учасників фесту на обід і подадуть їм… "человечину, ведь ничего другого они не жрут".

Він спробував у спокійній манері подискутувати, а отримав… удар кастетом по голові.

Подібні випадки з неадекватним ставленням "біженців" зі сходу до мешканців західних регіонів, які радо приймають їх у своїх містах і селах, трапляються все частіше. Не виняток і Буський район. Одну із таких історій нещодавно розповіла знайома продавчиня, до якої в магазин завітали шестеро молодих чоловіків від двадцяти до сорока років. Розмовляли з акцентом, поводили себе досить зверхньо, тому жінка й поцікавилась, хто вони й звідки. У відповідь почула: "Мы беженцы". "А чому ви, такі дужі хлопці, тут відпочиваєте, коли наші діти воюють з окупантами?" -не витримала бущанка, звертаючись до незнайомців, які купували горілку, ковбасу та інше (на закуску). Відповідь шокувала -"Пускай ваши там зад подставляют, а нам и здесь хорошо". Насамкінець ще й розпитувати почали, де які квартири і будинки продаються, мовляв, осісти вони тут хочуть. Жінка, якій від обурення на кілька хвилин навіть мову відняло, не стала більше розмовляти з незнайомцями. Добре, що у вечірню пору в магазин зайшли місцеві мешканці, бо хтозна чим завершилась би словесна перепалка.

"Останнім часом з'явилось чимало нових покупців – особливу увагу привертають здорові сильні чоловіки, які замість того, аби захищати свої домівки, перебрались у спокійніші регіони України та чекають, як хтось інший звільнить їхні міста від терористів". "І як після цього всього до них ставитись", – запитує, хоча сама розуміє: однозначної відповіді немає. А я, у свою чергу, пригадую розповідь таксиста з Тернополя.

Якось у його місто приїхала сім'я з Луганська – мама з дитиною. І коли малу запитали, де тато, та, не вагаючись, з дитячою щирістю відповіла: "Мой папа хохлов убивает". Думаю, коментарі тут зайві. Цинізм і безпринципність окремої частини населення Донбасу просто вражають. Жити хочуть, як у Європі, а як заробляти гроші, не має значення: убивати – без проблем.

Це одна з історій, які нині часто можна почути в Тернополі. Вона свідчить лише про те, що подібні факти в Україні не рідкість. А ось ще од на – про двох братів. Так от, тернопільський телефонує на Донбас: "Слухай, брате, у вас біда. То може приїдете до мене у Тернопіль". "Та без питань, сім'ю відправлю, а сам приїду трохи пізніше, "нарубаю капусти" і приїду". "А це як?". "Я перевожу ополченців з Росії. За один рейс – кілька тисяч "зелених". І тоді той чоловік, що з Тернополя, сказав чоловікові з Донбасу: "У мене більше нема брата…". І вимкнув телефон.

Мене, як і багатьох, вже давно мучить питання: "Чому Донбас такий?" Адже після Другої світової війни третю частину його населення становили переселенці з Західної України: хто втік від переслідувань, кого примусово вивезли, хтось виїхав на шахти заробляти гроші. І за якихось 50-60 років колишні бандерівці та їхні діти перетворилися на запеклих україноненависників. І не вір після цього в зомбі.

Ще один приклад на цю ж тему. У Росії нині через різні обставини живуть дуже багато українців. Надивившись російського телебачення, вони телефонують в Україну і питають: "Що у вас там робиться?" їм відповідають, що у нас все нормально, ніхто дітей не розпинає, ніхто не стріляє в мирне населення і т.д.

Це важко збагнути, але співрозмовники з Росії не вірять своїм батькам, братам, сестрам. Вони більше вірять путінській пропаганді! Що ж, зомбі таки існують. Одні воюють на боці сепаратистів, інші "добру копійку товчуть", доправляючи власним транспортом тільки їм відомими стежками через кордон до окупантів підкріплення. Хтось ховається за спини інших та здійснює різні провокації. А хтось зібрав валізу і поїхав в "омріяну країну" – Росію. Що ж, це зовсім непоганий варіант. Мешканці західних регіонів у пошуках кращого життя також їдуть за кордон. Тільки відмінність у тому, що вони заробляють там гроші та інвестують в економіку своєї країни, а не кличуть "сусіда" наводити лад в Україні, не зустрічають хлібом-сіллю чужоземних окупантів, які згодом вбивають мирних жителів.

І при цьому, що важливо, переселенці з Луганщини та Донеччини, як "жертви", вимагають до себе особливої уваги, – і вона надається. Як органами влади, так і простими людьми. Пропонують житло, хоча ті чомусь хочуть жити лише в обласному центрі, роботу -буквально наступного дня. Проте дуже часто в приватних розмовах йдеться про те, що переселенці у своїй більшості (на відміну від біженців з Криму, котрі якось органічно знайшли свої місце на новій землі) не хочуть іти працювати за "місцеві" зарплати, вимагають земельні ділянки (які в дефіциті), будинки тощо. Чимало їх, офіційно не зареєстрованих, є в місцях відпочинку. Найняли будинки і вже кілька місяців "відпочивають". У час, коли західні села обезлюднюють від чергових мобілізацій, а мало не через день привозять чергового вбитого бійця із зони АТО, таке становище простих людей, звісно, дратує. І приязні до переселенців не додає. Як нам з цим жити? Чи сприймати у кожному російськомовному переселенцеві зі Сходу чергового "тітушку", котрий може побити й тебе?

А може річ у тім, що за побиттям В.Лиса стоїть цілий комплекс проблем. Найгірше, що люди, які по головах полеглих на Майдані прийшли у владу, очевидно не зрозуміли, що опинилися в іншій країні, в іншому громадянському суспільстві. Тому і випадок побиття письменника не розслідувався належним чином. І винних не покарали. Ми повинні розуміти і сприймати, що серед вимушених переселенців зі східного регіону в західний є таки чималий відсоток людей, які щиро не те, що не люблять… – ненавидять Україну та все українське.
Але завдяки своїй практичності чи якимось іншим якостям вони не проти отримати допомогу від жителів "бандерівського" регіону, ще й назвуть вас, як розказують, "лохами" і "бандерлогами", яких легко розвести… Ну, добрі ми, добрі! І на чисто людському рівні допомагали й допомагатимемо усім.

Такого ставлення не лише до своїх, а й до держави ми не бачимо в наших співгромадян на сході. Це їхня проблема і біда, що вони роками мирилися – не з "хунтою", як називають нині київську владу, а з плоть від плоті владою своєю, "донецьких". Тут не йшлося про відповідальність за державу. І звідси, гадаю, теперішні наші проблеми з переселенцями. Вони ще не громадяни, вони у більшості – споживачі. А про те, чи захистять вони Вітчизну – годі й говорити.

Так, за інформацією Управління верховного комісара Організації Об'єднаних Націй, на кінець липня в Україні налічується близько 80 000 осіб, які переселилися із Донецької та Луганської областей у інші регіони України. При цьому значну кількість переселенців становлять військовозобов'язані та призовники. Користуючись неналежним контролем з боку уповноважених органів та незначними санкціями за порушення законодавства про військовий обов'язок і військову службу, ці особи не встають на військовий облік, а відтак ухиляються від виконання свого обов'язку, визначеного статтею 17 Конституції України.

На запитання, чи вдасться виховати з жителів сходу громадян України, можна прогнозувати: на це в нас підуть щонайменше десятиліття. Але якщо ми маємо жити в одній державі, то мусимо давати уроки громадянськості. Держава повинна вивчати настрої в суспільстві, не розбещувати й не стимулювати своїх громадян до позиції "мені повинні.". Бо наразі за те, що ми "комусь щось повинні", наші українські родини платять дуже високу ціну.

Ірина ГАЄВСЬКА