Типовий максималіст, безкомпромісний політик, а тому людина нереальної політики. Найтрагічніша постать новочасної нашої історії. Так характеризували сучасники – Лонгин Цегельський та Сидір Ярославин – життєвий шлях Президента Української національної ради ЗУНР Євгена Петрушевича.
І справді, цей харизматичний діяч сповна пізнав не тільки радість державотворення 1918 – 1919 рр., але й гіркоту політичних поразок середини 20-х років.
Народився майбутній лідер ЗУНР 3 червня 1863 р. у містечку Буськ на Львівщині в сім'ї місцевого пароха й декана греко-католицької церкви. Батько обирався віце-маршалом Повітової ради в Кам'янці Струмиловій, був знавцем історії й літератури, людиною широкого духовного світогляду, глибокої національної свідомості. Виховав трьох синів і трьох дочок.
Після закінчення Академічної гімназії Є.Петрушевич записався на студії правничого факультету Львівського університету. Вже в студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював "Академічне братство". Після отримання ступеня доктора права відбув практику в талановитого правника, директора товариства "Дністер" Степана Федака, а відтак відкрив у місті Сокалі адвокатську канцелярію.
Виявив себе талановитим організатором суспільно-політичного й культурно-освітнього життя у віддаленому від галицької столиці повіті. Був головою повітової "Просвіти", будівничим Народного дому, співорганізатором повітової ощадної каси, очолював боротьбу проти москвофільства, яке мало досить сильні позиції на Сокальщині. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу населення професійним захистом від свавілля властей.
ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ ЗАХИСНИК УКРАЇНЦІВ ГАЛИЧИНИ
У грудні 1899 р. Є. Петрушевич вступив до новопосталої Української національно-демократичної партії (УНДП), його однопартійцями стали М.Грушевський, К.Левицький, І.Франко, Ю.Романчук, В.Нагірний та інші відомі політики. На перших (після прийняття в Австро-Угорщині демократичного закону) виборах до парламенту в травні 1907 р. талановитого адвоката обрали послом від великої виборчої округи Сокаль–Радехів–Броди. Він став одним із лідерів (поряд із К.Левицьким) Українського клубу. Згодом його обрали заступником (1913) і головою (1916) парламентської репрезентації; виступи Петрушевича на сесіях відзначалися цілеспрямованістю і глибокою аргументацією. Є.Петрушевич критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування владою українською мовою, інтересами сільської бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ.
1909 року Є. Петрушевич переніс адвокатську канцелярію до гірського Сколе, де невдовзі став посадником міста. 1910 р. його обрано послом від Стрийської виборчої округи до Галицького крайового сейму вищої представницької інституції влади краю. Вже на першій вересневій сесії того ж року він виступив з доповіддю від радикального крила українських послів під час гострої дискусії з приводу нового закону про вибори до сейму. На виборах 30 червня 1913 р. до Галицького сейму увійшли 32 українські посли, зокрема, авторитетні Сидір Голубович, Іван Куровець, Теофіл Кормош, Іван Макух, Роман Перфецький, ЛонгинЦегельський. На цьому керівництво Українського клубу не зупинилося. Зайнявши провідні позиції в комісії для опрацювання нового виборчого закону, Є.Петрушевич і К.Левицький домоглися збільшення квоти українців у сеймі до 62 мандатів (із 241), що було схвалено 11 лютого 1914 р. послами сейму. Крім того, після довголітньої боротьби з поляками нарешті ухвалено постанову про заснування у Львові українського університету. Є. Петрушевич також подав до суду інтерпеляцію щодо утисків владою сільського населення й стримування трудової еміграції українців. У цей час він багато спілкувався з наддніпрянськими політемігрантами, членами Союзу визволення України (СВУ, заснований 4 серпня 1914 р.).
Не менш активну участь Петрушевич брав у діяльності австрійського парламенту. Разом із К. Левицьким, Л. Цегельським, Т. Окуневським він підготував брошуру "Що робили наші посли в парламенті? Маніфест руського (українського) парламентарного клубу" (1911), в якій стверджувалося, що становище української фракції було дуже важким через її малочисельність, але депутати доклали чимало зусиль для покращення становища українського населення і здобуття для нього поваги інших парламентських угруповань і уряду.
У розпал Першої світової війни Є.Петрушевич замінив К.Левицького на посаді голови Української парламентської репрезентації (УПР). Боротьба за інтереси українства особливо загострилася після оприлюднення 23 жовтня 1916 р. цісарського маніфесту, який надав полякам право на відновлення державності й фактично підпорядкував Галичину Польщі. З цього приводу між українськими парламентаріями, з одного боку, та австрійськими і польськими, з іншого, розгорнулася справжня війна. Є.Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька публічних аргументованих заяв, відстоюючи історичну справедливість щодо Галичини – української етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну державність, як й інші народи імперії.
30 травня 1917 р. голова УПР оголосив у парламенті заяву, в якій домагався відновлення Галицько-Волинської держави, дотримання владою принципів самовизначення поневолених народів. Використовуючи такі потужні аргументи, як участь українців, зокрема легіону Українських січових стрільців (УСС), у війні на боці Австро-Угорщини, антиросійське спрямування політики Загальної української ради (ЗУР), українські посли на чолі з Є.Петрушевичем і К.Левицьким домоглися восени 1917 р. деякого послаблення утисків із боку урядових чиновників та польської адміністрації українського населення Галичини. Українців почали більше залучати на керівні посади в місцеві та регіональні установи, більше того, Іван Горбачевський став міністром здоров'я (1917-1918), а Йосиф Ганінчак – генеральним прокурором Австрії. Вдалося змістити відверто пропольської орієнтації цісарського намісника в Галичині генерала Діллера, якого замінив поміркованіший і прихильніший до українців генерал Кароль фон Гуйн. Парламентську діяльність Є.Петрушевича високо оцінив навіть К.Левицький, його опонент з деяких важливих питань. "Євген Петрушевич виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших визвольних змагань, – згадував він 1937 р. – Поміж послами належав до діячів гострішого тону".
Під час міжнародних переговорів у Брест-Литовському в лютому 1918 р. Є.Петрушевич очолив галицьку делегацію, яка, хоча й була усунута від безпосередньої участі в дискусіях, але сприяла внесенню в таємний додаток до укладеної угоди між центральними державами, УНР та більшовицькою Росією зобов'язання Австрії надати Галичині автономію до 20 липня 1918 р. Проте польські представники таки зірвали у віденському парламенті ратифікацію Брест-Литовських угод, що захищали Галичину від зазіхань Варшави й, по суті, були кроком до відновлення в краї української державності. У відповідь Є.Петрушевич спільно з парламентаріями Чехії та Словаччини опрацював і вніс на розгляд цісаря Карла план перебудови Австро-Угорської імперії. За його концепцією, імперію необхідно було перетворити на федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. цісар оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, а її народи отримували право на державність.
ЧАС ВИРІШАЛЬНОГО ВИБОРУ
Усвідомлюючи, що монархія Габсбургів стоїть на межі розвалу, 10 жовтня 1918 р. галицький політичний провід під керівництвом Є.Петрушевича ухвалив рішення скликати 18 жовтня у Львові Українську конституанту (найвищу політичну нараду), щоб визначити долю краю. Представницьке зібрання українських послів парламенту, галицького й буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств 19 жовтня проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави, а напередодні обрало Українську національну раду (УНРаду) на чолі з Є.Петрушевичем. До неї увійшли, як зауважив Л. Цегельський, "люди заслужені, розумні, світлі, чесні та віддані своєму народові серцем і душею. Кожен із них був знаменитим промовцем і парламентарем".
21 жовтня на зборах відпоручників з усього краю в Народному домі Петрушевич у присутності митрополита А.Шептицького оголосив опрацьований ним статут УНРади та виклав план легального перебрання влади. З цим виїхав до Відня, де намагався пришвидшити рішення австрійського уряду щодо передачі влади українцям. Однак мирним шляхом перебрати владу у Галичині не вдалося.
У зв'язку з реальною загрозою приєднання краю до Польщі львівська делегатураУНРади під керівництвом К.Левицького й Військовий комітет на чолі з Д.Вітовським 1 листопада 1918 р. здійснили переможне повстання у Львові й на теренах Галичини та Буковини. У розпал національно-демократичної революції 1 листопада прогоылошено утворення Української держави, а 9 листопада сформовано Державний секретаріат. У краї розгорнуто національно-державне будівництво. Розв'язана поляками війна, запеклі бої у Львові та Перемишлі, а також революційні події в Угорщині не дали змоги Є.Петрушевичу оперативно виїхати до краю. Довелося спішно організовувати повернення галичан з італійського і балканського фронтів, агітувати австрійських старшин вступати в Галицьку армію, вирішувати майнові справи ліквідованої монархії.
До Станіслава, куди перебралося керівництво ЗУНР, він прибув лише наприкінці грудня 1918 р., і вже 3 січня 1919 р. у театральній залі готелю "Австрія", де мешкали урядовці, провів першу сесію УНРади, на якій одноголосно прийнято ухвалу про злуку з Українською народною республікою (УНР): "Українська національна рада, виконуючи право самоозначення Українського народу, проголошує торжественно з'єднання з нинішнім днем Західно-Української народної республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку… До часу, коли збережуться установчі збори з'єдненої Республіки, законодатну владу на території бувшої Західної Української Народної Республіки виконує Українська національна рада. До того самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріат, установлений Українською національною радою як її виконуючий орган". Під цим доленосним документом стояли підписи Є.Петрушевича і А.Горбачевського, членів Виділу УНРади. Наприкінці засідання переобраний на посаду президента УНРади Є.Петрушевич запросив членів ради "бути свідками походу зі смолоскипами, а коли військовий оркестр заграв марш "Гей, не дивуйтесь, добрії люди, що на Вкраїні повстало!", на очах президента з'явилися сльози радості.
Після урочистого проголошення і схвалення Акта злуки у Києві 22 січня 1919 р. Є.Петрушевича включили до складу Директорії УНР, але в її засіданнях до літа він участі не брав. Із Симоном Петлюрою зустрічався 27 лютого 1919 р. у Ходорові на польсько-українських переговорах за участю голови антантівської місії Ю.Бартелемі. Власне, саме тоді їхні погляди на українську геополітику розійшлися. Є.Петрушевич розкритикував Головного отамана, який розглядав можливість встановлення демаркаційної лінії по р. Західний Буг і фактично допускав включення Львова і Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну (5% світового видобутку нафти) до Польщі.
Загалом же УНРада, як зауважив Л.Цегельський, "працювала як справжній парламент – її члени мали досвід роботи у парламенті, сеймі та повітових радах ще за Австрії. Засідання ради проводилися зазвичай відкрито, тож доступ на ѓалерею для публіки був вільний". Як Президент УНРади Є.Петрушевич здебільшого виконував репрезентативні функції та, згідно з Тимчасовим основним законом, не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави. Його надмірний парламентаризм і конституціоналізм часом були перешкодою при ухваленні рішень. Але своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом Є. Петрушевич умів впливати на перебіг подій. УНРада під його проводом діяла як справжній парламент, де панувала атмосфера демократизму й свободи слова. На трьох станіславівських сесіях (2–4 січня, 4–5 лютого, 25 березня – 15 квітня 1919 р.) вона опрацювала низку необхідних законів, які регламентували суспільно-політичне й економічне життя, заклали правову базу держави й відповідали прагненням народних мас, завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних конфліктів.
На відміну від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було місця проявам анархізму, отаманщини та іншим деструктивним явищам, небезпечним для молодих держав. Є.Петрушевич підтримав укладання польсько-української угоди від 2 лютого 1919 р. про двосторонню санітарну діяльність, обмін полоненими та інтернованими. Згідно з нею, до 20 березня з таборів інтернування й в'язниць було випущено на волю 1149 поляків, насамперед, інвалідів, жінок, дітей, чоловіків віком понад п'ятдесят років, священиків. Українська сторона наполягала на якнайшвидшому звільненні українців з польських таборів (Львів, Баранов, Домб'є). Є.Петрушевич не заперечував і проти діяльності лояльних до влади польських громадських структур – Польського національного комітету, Комітету польських залізничників у Станіславі, сприяв виходу польських газет, друку тримовних оголошень. Радів, що євреї в польсько-українському конфлікті офіційно зайняли нейтральну позицію, а після львівського погрому 22 листопада 1918 р. все більше симпатизували українцям, на початку 1919 р. навіть створили Жидівський курінь Галицької армії.
(Закінчення у наступному номері).
Микола ЛИТВИН,
доктор історичних наук, професор, керівник Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім.І.Крип'якевича НАН України,
“День”, 11 листопада 2008р.
