У столиці Китаю Пекіні з 8 по 14 вересня проходив Чемпіонат світу з настільного тенісу серед спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату. У складі збірної України успішно виступив представник Львівщини, уродженець Бущини, майстер спорту України міжнародного класу Віктор Дідух.
Третій день змагань приніс Віктору перемогу, він здобув звання чемпіона світу в особистому заліку, перемігши представника Піднебесної. Тренером героя нашої розповіді є його брат Олександр, провідний тенісист України, учасник Олімпійських ігор в Лондоні 2012 року.
Віктор сьогодні аніскільки не шкодує, що в ранньому дитинстві його заохочували до занять настільним тенісом. Адже грає з 5 років і, як сам зізнається, спочатку тато заставляв тренуватись, та згодом побачив, що таки вгадали з видом спорту, бо, можливо, в іншому виді не домігся б таких результатів.
Не забарились і перші успіхи, вони прийшли після двох років тренувань, у 1994, коли Віктору було лише 7 років, він став чемпіоном області серед ровесників. Шкільне життя в Андріївській школі активно поєднував із спортивним уже в 2 класі їздив на змагання і виступав за збірну області серед кадетів. Після 5 класу, який закінчив на "відмінно", поїхав навчатись в Київський спортивний інтернат. Більше часу приділяв тренуванням, та й навантаження зросли, то ж навчальні предмети надолужував з репетиторами.
У 1998 році, навчаючись у спортінтернаті, став членом молодіжної збірної України. Виступав на
чемпіонатах Європи, підписав контракт з чеським клубом. У 2009 році ввійшов в національну збірну. "То був пік моєї кар'єри, згадує чемпіон світу. Два роки грав за національну збірну".
Але доля підготувала Віктору нелегке випробування. Важко захворівши, переніс 5 операцій, та ногу не вдалось врятувати, у 2012 її ампутували. Проте Віктор (недарма ж його ім'я означає переможець) не скорився, зумів не тільки вистояти, а й знову піднятись на найвищу сходинку п'єдесталу, в 2013 виграв Чемпіонат Європи серед інвалідів, а через рік і Чемпіонат світу.
Оця перемога, мабуть, і запам'яталась найбільше. То найвище, до чого прагнуть спортсмени, хіба ще олімпіада, але там ті ж суперники. Віктор переміг у півфіналі і у фіналі тенісистів з Китаю. Напруженими були дні чемпіонату, йому передували тривалі тренування у Жовкві (доводилось вставати о 2 ночі і тренуватись, щоб краще адаптуватись до місцевого часу, коли приїдуть у Китай), не було часу розслаблятись, кожен вболіває за себе, кожен хоче перемогти, потрібно було стиснути всю волю в кулак і вперто йти до перемоги. Віктор не міг підвести, адже всі, і тренер, і родина, очікували від нього
лише найвищих результатів. Та й самому понад усе хотілось, щоб про Україну знали, щоб на чемпіонаті світу прозвучав національний Гімн. Золота медаль на змагах, які проводяться раз на чотири роки, то найбільше досягнення, найвища нагорода у скарбницю України.
Повернувшись додому з перемогою, Віктор знову багато тренується, його звичайний день починається з тренувань і ними закінчується 5 годин до обіду і майже стільки після. Тренує молоду зміну, у Жовкві та Буській першій школі. Від тих, хто показує кращі результати, більше вимагає. Впевнений, аби чогось досягти у спорті, потрібно чимось пожертвувати, інакше важко виховати чемпіона світу. Сподівається, що і в Буську на спорткомплексі згодом проводитимуть не тільки чемпіонати області, а й України.
У лютому у Віктора народилась донечка. Чи піде вона його спортивною стежиною, ще невідомо. Але, як і кожен батько, також прагне, щоб дочка повторила, а то й перевершила його успіхи. "І якщо доня захоче, то я їй допоможу", стверджує молодий тато.
Лариса ГАРАСИМА
