Коли хтось хоче мати все, а іншому прагне не залишити майже нічого, то рано чи пізно така недалекоглядна жадібність призведе до неминучого краху того, хто ще вчора вважав себе ледь не пупом Всесвіту. Таким я бачу головний урок Революції гідності, що рівно рік тому розпочалася в Україні.
Віктор Янукович і регіонали, очевидно, забули знамениту пушкінську казку, в якій жадібна баба, забажавши, аби всі, навіть і золота рибка, служили в неї на побігеньках, урешті замість здобутого на дурняк пишного палацу зосталася в землянці та з розколотими ночвами.
Неозора Росія з невичерпними природними багатствами ніяк не може змиритися, що невелика (порівняно з нею) Україна наважилася вирватися з братських обіймів та забажала жити на свій розсуд. «Ми — один народ», «Ваша мова — це спотворена чужинськими впливами наша мова», — такі тези висловлюють чимало російських ідеологів щодо українців. У правильності цих положень глибоко переконані в душі чимало росіян. Російські засоби масової інформації прагматично висловлюють, а Путін прагматично здійснює те, що в душі хоче чути й бачити пересічний росіянин. Імперські гени роблять свою чорну справу.
Досі вправно робили свою марудну справу й терплячі українські селянські гени — «Моя хата скраю», «Якось воно буде», «Ще ніколи так не було, щоб ніяк не було». До пори, до часу дрімали чи були защемлені вільнолюбні козацькі, петлюрівські, махновські, бандерівські гени українців.
Янукович і його гоп-компанія необачно стискали українську пружину — і догралися: дочекалися народної революції, яка, не зупиняючись через жертви, врешті одним махом змела знахабнілих господарів життя з українського владного простору на російські задвірки.
Путін та імперські сили, що живлять його політику, перейшли у діях із Кримом і Донбасом червону межу дозволеного та налаштували проти себе ледь не увесь цивілізований світ. Свого часу Афганістан спрацював як капкан для Радянського Союзу. Тепер Крим може стати капканом для правонаступниці СРСР — Росії. Гіркі уроки історії, як завжди, майже ніколи нікого нічому не вчать.
Фактично українська революція перетворилася на всеукраїнську толоку. До цієї згуртованої та могутньої толоки долучилося чимало добровольців, яких ми на чужоземний копил називаємо волонтерами. Толокою ми і ненависних керманичів, що зажерлися, скинули, толокою ми і боєздатність нашої армії відроджуємо.
Останній рік чітко засвідчив: Україна відбулася. В цьому переконує нас та небачена розбуджена позитивна енергія, яка здатна гори перевернути. Ще багато чого треба осмислити й переосмислити, щоб правильно рухатися в потрібному напрямку, ще чимало вузликів треба зав’язати, щоб бути міцними й надійно триматися на плаву. Легко не буде. Але легко не буває ніколи для тих, хто хоче власними силами чогось вагомого досягти, а не чекати манни небесної.
А що ж мій рідний Кам’янець? Він, з одного боку, нібито в загальноукраїнському тренді, не пасе задніх у бурхливих подіях останнього року. Але, з другого боку, провінційність міста над Смотричем видно й оком, не озброєним аналітичним прицілом. Гостро відчувається дефіцит креативних лідерів. Коли мова заходить про них, то згадуємо передусім і майже виключно двох радянських функціонерів — Григорія Тонкочеєва та Олександра Лєсового, які зуміли перетворити Кам’янець на потужний промисловий та освітній центр. У роки незалежності визріла ідея міста як туристичного та фестивального центру, нібито й багато чого для цього робиться, але останніми роками душу не покидає відчуття, що ми рухаємося цим шляхом за інерцією.
Та й на всеукраїнському рівні держава потребує лідерів, які були би моральними авторитетами нації, зуміли би згуртувати навколо себе однодумців, щоб втілювати в життя необхідні зміни, які наближатимуть нас до європейських і світових стандартів. Бо інакше чим виправдати віддані людські життя та втрачене здоров’я на майданах та в зонах бойових дій?
Час поступово все розставляє на свої полички. Є закони розвитку природи та суспільства, які неможливо, як не намагайся, обійти. Уміння жити в гармонії з природою та суспільством — це те, що приносить людині справжнє щастя, відчуття повноти життя, а не загарбані території чи накопичені нечесним шляхом багатства. Але є численні спокуси — і досить часто, особливо на верхніх щаблях влади, вони набагато сильніші, ніж моральні приписи, які закладають батьки, школа, церква. Якраз Революція гідності була спрямована передусім на те, щоб наші можновладці не забували про ці приписи, відповідали за свої слова й обіцянки, дані народові. В Україні був перший Майдан — помаранчевий, був другий Майдан, що розпочався рік тому. Не вщухають розмови, підкидаються, мов хмиз у багаття, думки про можливість третього Майдану.
Досвідчені шахісти знають, що загроза ледь не завжди сильніша за її виконання, оскільки досить довго може, мов дамоклів меч, висіти над позицією супротивника. Хотілося б, щоби загроза третього Майдану завжди для нашої владної верхівки залишалася тільки загрозою, але завдяки вчасній реакції на цю загрозу з боку влади ніколи не була втілена в життя. Як пожартував один дотепник, російський Ростов-на-Дону не гумовий. Та й віддавати щоразу життя найкращих синів, щоб скинути з трону чергового зажерливого та брехливого князька, не хочеться.
Олег Будзей.
