Всі ми зустрічаємо цих людей на початку свого життєвого шляху. Колись жінки цієї професії називалися "бабками-повитухами", тепер місію зустрічі нового життя несуть лікарі-акушери, які 5 травня відзначили своє професійне свято. Сьогоднішня наша розповідь саме про таку людину з багаторічним медичним стажем, завідувачку гінекологічного відділення Буської ЦРЛ Ніну Іванівну Гелевей.
Дитинство,
якого не було
Ніна Іванівна (дівоче прізвище Українець) народилася в голодні 30 роки в с.Никонівка Бердичівського району, що на Житомирщині. Батьки все життя важко працювали в колгоспі, виховували трійко дітей – двох хлопчиків і донечку (п.Ніна середуща). Маленька Ніна завжди була маминою помічницею, а в хвилини смутку – розрадою. Надія Андріївна через важку хворобу серця не встигала поратися по господарству, проте, аби вберегти дітей від голодної смерті, зранку до ночі горбатила спину на колгоспних полях. Як пригадує Ніна Іванівна (не перестаючи плакати) – "Я жодного дня не була маленькою дитиною, одразу стала дорослою. Моє життя – це суцільна рана, яка не гоїться донині. Жодні приємні хвилини чи моменти не можуть стерти з пам'яті оті жахіття, що довелося пережити – голод, холод…".
Перед її очима завжди стоїть одна і та ж картина – як вона з бабусею, а інколи сама ходить по колючій стерні, шукаючи бодай якісь зернята, аби поїсти і не вмерти з голоду. Руки обдерті до крові, на ногах рани аж до кісток, біль пекельна. Але Ніна знала, що допоки усі в полі, мусить щось принести…
Я буду лікарем
Ніна Іванівна росла кмітливою та допитливою дівчинкою. Серед шкільних предметів понад усе любила математику. Тож мама покладала великі надії, що донька вступить до механічного технікуму і працюватиме в селі.
Але один життєвий випадок перекреслив усі мамині сподівання та поставив ціль перед Ніною: у 12 років із запаленням очей вона потрапляє у сільську лікарню. В палаті на сусідньому ліжку помирав чоловік, котрий, будучи голодним, наївся сирого вівса. Від нестерпної болі він кричав мало не на все село. Побачивши його муки, Ніну скував страх, і вона дала собі обіцянку, що обов'язково стане лікарем і рятуватиме людей.
Так воно і сталося
Закінчивши школу на "відмінно", Ніна та ще 13 дітей з інших сіл подали документи в Бердичівський медичний технікум. Доля обрала лише її. Три роки навчання промайнули як один день, правда, біль в ногах залишився донині. "За всі роки навчання жодного разу не їздила транспортом. Тридцять кілометрів в одну сторону і стільки ж в другу пройшла ногами. Але в мене була ціль – за будь-яких обставин стати лікарем", – пригадує вона.
Дорога до мрії
Після успішного закінчення технікуму, Ніну Іванівну направили на роботу в Коростишівський район в дім дитини "Малютка" – старшою медсестрою. За три роки праці вкотре переконалася, що на правильному шляху і не проміняє медицину на жодну іншу професію. Тож медсестринська справа – це лише початок шляху до великої мрії.
Після одруження Ніна Іванівна з чоловіком Іваном Антоновичем переїжджають жити до Львова. Облаштувавшись, вступає в медінститут і там же влаштовується на роботу в стоматологічне відділення. Шість років навчання і практики. Успішну випускницю одразу ж направили в Золочівську районну лікарню акушером-гінекологом, згодом у Новомилятинську дільничну лікарню, в якій вона пропрацювала 20 років, а з 1984 року завідує гінекологічним відділенням Буської центральної лікарні.
І ось так уже 49 років Ніна Іванівна Гелевей крокує поруч зі своєю улюбленою професією, не одній сотні дітей допомогла з'явитися на світ, не одну жінку врятувала від необдуманого вчинку, за що вони донині їй вдячні.
Сьогодні вона професійний, знаний в районі та за його межами акушер-гінеколог. На запитання, чи щаслива вона людина, Ніна Іванівна, плачучи, відповіла: "Народжується нове життя. Приходить у світ дитина, беззахисна, довірлива… Маленька тремтяча грудочка рожевіє, як пуп'янок, плямкає губенятами. А коли заплаче – на зболенім материнськім обличчі заясніє посмішка. І я в цю ж мить стаю щасливою. Скільки народжених діток – стільки в моєму серці щастя».
Інна ПАЛАМАР
