Недільної днини у Побужанах на День села відбулася презентація книги "Текля Поронюк – українська Мати Тереза або Сповідь щасливої дочки". Її автор, відома у Львові громадська діячка, незалежний журналіст Ірина Поронюк, чиє коріння родом з Побужан, подарувала землякам 150 примірників книги, а днями завітала й у редакцію.
– Цю книгу ви присвятили матері…
– Так, у ній – розповідь про мою маму, яка була людиною побожною і щедрою на любов та ласку не тільки до мене, але й до інших людей. Не скажу "чужих", бо для неї не існувало чужих людей. Вона була доброю і милосердною до всіх. Книга побудована у формі діалогу: мої відповіді на запитання журналістки Львівського обласного радіо Аліни Литвинової.
– Ваша мати Текля Поронюк була для вас взірцем духовності. Двері її оселі, як істинної християнки, завжди були відчинені для усіх голодних і знедолених.
– Моє і мамине життя переплетене, як одне дихання. Сьогодні, коли вже мами немає поруч (відійшла у вічність), ловлю себе на думці, а як би сказала чи подумала вона, більше того, як би вона подивилася. Для мене найважливішим був і залишається авторитет її погляду. Мама ніколи не дорікала, не кричала. Кожен, хто згадує її, звертає увагу на те, що була вона дуже делікатна, лагідна й інтелігентна.
У нашій хаті притулок знаходили ті, кого ніхто і ніде вже не чекав. В основному – сироти або ті, кому за несплачені борги відімкнули світло чи газ, чи ті, кого родина, привласнивши їхнє майно, одиноких і беззахисних, виставляла на вулицю. Пані Стефа зі Львова, лежача важкохвора Марія із Соколі Мостиського району і сирота при живій матері Василько зі Старосамбірського району, 18-річна Люся Егрін, яка не захотіла закінчувати своє життя в будинку інвалідів, бабусина рідна сестра Параскевія, котра повернулась з Сибіру, і 75-річна Анна Малик – і ще багато таких, як вони, знайшли прихисток у мами. Були й такі, що потребували не тільки матеріальної, а й моральної допомоги – прагли маминої поради. З життя і добрих справ моєї мами Теклі зрозуміла, що найважливішим і найбільшим талантом людини є доглянути іншу людину в її немочі: обмити рани, подати судно… Можна бути інженером, вчителем. Так, це добре. Це чиста робота. Але от доглядати хворого і робити це з любов'ю хто зможе?
– Чи не тому епіграфом до вашої розповіді є слова: "Текля Поронюк, родом із села Побужани Буського району Львівської області, мала великий дар: любити людей, любити їх у їхніх немочах, хворобах і життєвих бідах. Її жалість була дієвою, а допомога швидкою і безкорисливою…"?
– Так, у мами був великий талант любові. Бо, як сказано у Першому посланні Апостола Павла до Коринтян в 13 розділі: "…Любов милосердствує, довготерпить, не заздрить, не шукає тільки свого, радіє правді, істині… Все минає, але любов залишається". Саме такою була любов мами і до мене, і до всіх інших. Вона любила Бога і Україну. І ці дві любові в ній поєднувались гармонійно, були дієві.
Жила за Біблійним принципом – "Віра без діл є мертвою!"(Послання Ап.Якова). У її оселі знаходили притулок люди різних національностей і віросповідань. Опікувалася людьми, для неї всі були однакові, між ними не робила жодної різниці. Була щасливою, бо змогла допомогти іншим. І цієї маминої любові я б хотіла навчити людей. Коли чую вислів: "Ми розчарувалися в Україні", запитую: "А ви коли-небудь нею зачаровувалися?». Потрібно кожен день жити з думкою "Що я зробила для України" Саме так жила моя мама. І тим була щаслива. А ті розчаровані з думкою "Що Україна зробила для мене?" є нещасні.
Тому відкиньте великі надмірні застілля, живіть так, щоб їжа була помірною, а добрі справи – надмірними. Озирніться навколо себе, допоможіть самотнім, тим, хто потребує вашої допомоги.
– Ця книга не єдина, яка оповідає про вашу матір Теклю Поронюк?
– Готується до друку ще одна розповідь про мою маму – як зв'язкову Української Повстанської Армії.
Лариса ГАРАСИМІВ
