Під такою назвою у 2006 році світ побачила книга Богдана Гориня, у якій зі сторінок щоденникових записів постають колоритні постаті друзів автора. Зокрема, у цьому багатоплановому романі-колажі окремий розділ присвячено Софії Караффі-Корбут. Ці цікаві спогади сучасника про видатну художницю і землячку публікуємо у «ВН».
Після одного з моїх критичних виступів восени 1959 р. на семінарі з марксистсько-ленінської естетики у Львівській Спілці художників до мене підійшли дві художниці, щоб висловити захоплення і подяку. То були Теодозія Бриж і Софія Караффа- Корбут. Через кілька днів до Будинку народної творчості прийшла Караффа-Корбут і запросила до свого помешкання подивитись на її твори. З того часу ми почали дружити, я був захоплений її творами, виконаними пером і тушшю, гуашшю, деякими керамічними роботами. У Львові я винаймав помешкання у різних місцях, але найдовше мешкав у самому центрі Львова, у будинку театру Марії Заньковецької (акторам і працівникам театру у ньому були виділені помешкання), а Соня винаймала квартиру на протилежній від театру вулиці Ломоносова, тепер Кирила і Методія. Саме там, у тісних стінах напівпідвального помешкання, створювались її шедеври 60-х рр. Коли Соня йшла до графічної майстерні (розташованої на тодішній вул.17 вересня, тепер Січових стрільців) робити відбитки з нових творів, то часто по дорозі заходила на головну пошту або на Театральну, щоб вкинути мені листа.
Її творча плодовитість була невичерпна! З-під її працьовитої руки нові твори виходили, наче з конвеєра.
У випадку, якщо Соні вдавалось застати мене вдома, то забирала мене з собою, щоб "порадитись", подивитись, що вона робить або що зробила, а коли мене не було, залишала записку з кількома категоричними словами-імперативами: "Прийди, бо здохну" або "Прийди, бо повішусь!" Не було ради, тож на початках ми майже щоденно зустрічались, а через якийсь час мене захопила громадська і політична робота, виготовлення і поширення самвидаву, і наші зустрічі стали спорадичними, я приходив, щоб познайомити її з самвидавною продукцією. Листи Соні до мене 1965 року переповнені невимовного смутку і жалю на життя. Вона не сумнівалась, що мене заарештують, але не могла тому зарадити і навіть виконала рисунок, як я виглядатиму в концтабірній формі.
1964 року в залах Львівської організації Спілки художників відкрилася перша персональна виставка Караффи-Корбут. Виставка мала колосальний успіх – такого успіху не мала жодна виставка тих років. Заздрісників "давила жаба", вони чорніли від злості. Перед закриттям виставки Соня попросила, щоб я зробив огляд її творчості, але не дуже хвалив, бо і так має багато ворогів. Свій виступ я побудував з двох частин: спочатку говорив, у чому сила творів Караффи-Корбут, а під кінець зупинився на проблемах форми, яка не в усіх творах доведена до повної завершеності. Така побудова доповіді дала оптимальний результат: Соню почали захищати від моїх надмірних вимог і навмисного вишукування вад. Соня була щаслива і після закриття виставки усі графічні твори подарувала мені, сказала, що заслужив такий подарунок. На одному з творів є її напис: "Будь і надалі моєю совістю", що зобов'язувало, на вимогу автора, кожен задум і кожен твір прискіпливо аналізувати. Проектів вітражів я не міг прийняти в подарунок, бо вони були надто великого розміру, а ліногравюри збереглися (за винятком тих, які в мене поцупили, коли я сидів у концтаборі). Ці твори дали мені можливість організувати у Києві дві виставки. Одну під назвою "Графічна Шевченкіана Софії Караффи-Корбут" у залах Національної бібліотеки ім.Вернадського, а другу, 20 серпня 2004 р., – у залах Національної Спілки художників. Обидві виставки мали великий успіх, про них писалося в газетах, були передачі по телебаченню…
(Продовження у наступному номері «ВН»).
