Навесні 2026 року російські інформаційні кампанії знову активізували один із найстаріших пропагандистських наративів — твердження про нібито зовнішній контроль над Західною Україною та загрозу «втрати суверенітету» через вплив сусідніх держав. У центрі цих вкидів опинилися відносини України з Польщею та Угорщиною, а також символічно важливий для українського інформаційного простору Львів.
У мережі почали масово з’являтися однотипні повідомлення: що «Польща готується повернути Львів», що Захід України нібито вже перебуває під зовнішнім управлінням, що Україна втручається у внутрішні процеси сусідніх країн, а Львів «економічно залежить від Варшави». Попри різні формулювання, усі ці меседжі зводилися до спроби створити образ розділеної України з нібито штучною та нестійкою державною єдністю.
Поширення таких тез відбувалося через типові канали інформаційних операцій: анонімні Telegram-канали, емоційні ролики в TikTok, відео на YouTube без чітко вказаного авторства, а також мережі ботів у соціальних мережах. Контент часто подавався як «аналітика», «інсайди» чи «думка експертів», однак за ним не стояли жодні перевірені джерела.
Ця хвиля дезінформації продовжує давню лінію російської пропаганди, яка спекулює на темі територіальної цілісності України та її європейського курсу. Подібні наративи насамперед спрямовані на внутрішню аудиторію — українське суспільство, а не на зовнішніх спостерігачів.
Ключова мета таких вкидів — не довести, що певна країна щось реально планує, а сформувати емоційний фон недовіри. У цьому випадку інформаційна стратегія Росії працює одразу в кількох напрямках: намагається посилити напругу між українцями та поляками, підірвати довіру до міжнародних партнерів і створити враження, що Україна є об’єктом зовнішнього управління.
Українські аналітичні центри та Центр протидії дезінформації неодноразово фіксували подібні інформаційні операції, які активізуються хвилями — особливо під час політичної напруги чи важливих міжнародних подій. Їхня логіка залишається сталою: складну реальність намагаються замінити простими, але емоційно зарядженими поясненнями.
Експерти наголошують, що ці наративи не виникають стихійно. Вони мають тривалу історію та змінюють форму залежно від політичного контексту, але суть залишається незмінною: представити Україну як країну без власної суб’єктності, розділену та залежну від зовнішніх сил.
Насправді співпраця України з європейськими партнерами є елементом інтеграційного процесу, а не ознакою контролю чи втрати незалежності. Саме цей курс і стає мішенню інформаційних атак, оскільки суперечить імперському баченню, яке просуває російська пропаганда.
У підсумку подібні кампанії спрямовані не стільки на зміну ставлення до окремих держав, скільки на підрив внутрішньої стійкості українського суспільства. Їхній головний ефект — розхитування довіри до ідеї української єдності та власної суб’єктності держави.
