Головна Цікаво Я не поет. Мені нема чого сказати

Я не поет. Мені нема чого сказати

686

Як народжується поет? Це таки вічна таємниця, бо ніхто не може пояснити. З точністю можна сказати лише про те, коли і де людина народилася і вчилася, означити її життєві віхи. Але це  хіба що привідкриє трохи її душу, у якій стільки незвіданих глибин.

Ось так і з 21-річним бущанином, студентом  факультету іноземних мов (кафедра перекладознавства і контрактивної лінгвістики) Львівського національного університету ім.І.Франка Орестом Кондзірським, який мешкає  по-руч (знаю його з 3-4 років). Гадки не мала, що він віршуватиме. Хлопчина ріс звичайною дитиною, як і його друзі-ровесники, любив техніку, поганяти м'яча, "повисіти" на турніку… Але, що цікаво, і, як стверджує сам Орест, не любив читати. Аж тут раптом з'явилося бажання "викладати" свої почуття, переживання, стан душі у віршах.  Цей порив він не може пояснити навіть самому собі. Хоча, на мою думку, в цьому є вплив його  рідних та близьких.

Нещодавно мені до рук потрапила збірка його поезій "Ранені діти", як з'ясувалося, вже друга. Скажу наперед, книжка хоч і невелика за обсягом, проте глибока за змістом. Вона вражає своєю філософською глибиною та не за літами життєвою   мудрістю. Теми віршів вистраждані, самодостатні і відкривають такий широкий простір для думки, що хочеться читати і перечитувати. Лірика молодого юнака відтворює складні і суперечливі переживання його душі, яка прагне кохання і не знаходить його, хоче вирватися до світла й чистоти, але змушена жити в сутінках буденності, шукає віри, але приречена на вічну зневіру. Любов, розчарування, розлучення, радість і сум, надія і самотність…

У мене виникло нестримне бажання поспілкуватися з автором. Наша бесіда тривала недовго, але переконалася, що маю справу з людиною, закоханою в слово і дуже вимогливою  до себе. Ось  як він говорить про себе: "Мені нема чого сказати, я не люблю вірші, я не писав вірші. Я не читав Світличного сонети, і не сидів на творчій наркоті. Я не поет. Мені нема чого сказати". В цих рядках простежується людська і творча самоповага. 

Перші вірші він написав у 9 чи то 10 класі. "Коли перечитую їх сьогодні, трохи соромно, що таке писав, – розповідає Орест.  – А з іншого боку розумію, що без них не було б теперішніх. Вони стали творчим фундаментом і надихнули на розвиток й самовдосконалення". 

Гортаю сторінки збірки і помічаю, що кожен його вірш – маленька поема, в якій криється глибокий підтекст. "Тільки не сумуй так завзято, не пусті це, грайливі слова. Кожен вірш ароматний, як м'ята, за якою так тужить трава. Я вірним ще не був ніколи, і вірність не дається просто так…".

"В мене зараз такий період, коли починаю усвідомлювати, що вірші – це не просто хобі, а частинка мого життя. Перша іскорка любові до творчості загорілася ще в дитинстві. Річ у тім, що особливий вплив на мене мала прабабуся Стефанія, яка, на жаль, померла, так і не побачивши моїх "ранених дітей" – віршів. Вона дала перший досвід народної творчості, завжди читала казки, байки, навчала колядок, старих пісень.

Тоді ж дідусь Володимир прищеплював любов до класичної літератури. Сімейні традиції також відіграли важливу роль в моєму формуванні. Пам'ятаю, як мама складала вірші до моїх чергових днів народжень. Я їх вчив і перед тим, як подавали святковий торт, ставав на крісло і декламував. Це було дуже зворушливо. Друга "іскорка" загорілася вже в старших класах, коли чітко зрозумів, чого хочу і ким мрію стати. Особливу роль тут відіграв мій друг Олесь Дацко – напрочуд цікава, творча людина. У нас з ним є чимало спільного в поглядах на життя. Сьогодні триває третій період мого становлення, і допомагає в цьому обрана мною кафедра перекладознавства. Вона ще сильніше поєднала з літературою".

У вільний від навчання час Орест є учасником різних літературних вечорів, конференцій, творчих зустрічей. Це допомагає йому пізнати істину життя. І, як говорить мій співрозмовник, чим ближче він наближається до неї, тим більше починає розуміти, що вона недосяжна, а всі знання мізерні перед одвічною таємницею створення Всесвіту та людини.

Обдарованість, помножена на працю, переростає у талант. Вірю, що прийде час, коли його поезія знайде свою нішу в літературному світі, яку читатимуть багато і охоче. Вона заслуговує на це. Нині, на жаль, на видноті інші віршописці, майстри піару, а не глибокі поетичні одкровення. Проте  юнак, здається, не вельми тим стурбований, оскільки переконаний, що людина має право бути такою, якою вона створена і робити те, що їй до снаги. Відтак не відмовляється від своїх переконань і не пристосовується. Намагається бути самим собою. Гадаю, що саме вимогливість   до себе може у майбутньому принести Оресту гарні результати. Вірю, що так воно й буде. А поки що читаймо: "Навіки не спинити біг, коханню не попасти в сіті. Прийшов. Побачив. Переміг. Не так пороблено у світі".

 

Інна ПАЛАМАР