Рідкісний школяр у моєму дитинстві задавав батькам або вчителям таке питання. Тому що всі ми прекрасно знали : розвідники – це наші, радянські, шпигуни ж – завжди американські (чомусь шпигунів з інших країн я собі і не уявляв навіть ). Правда, були ще й німецькі шпигуни, але це раніше, в роки війни…
Американські шпигуни в часи мого дитинства реально існували і всі наші стратегічні секрети намагалися вивідати… А радянські розвідники у відповідь – їх стратегічні секрети. Різниця в тому тільки була, що їх шпигуни при цьому шпигували, а наші розвідники – розвідували.
Наші розвідники завжди були лицарями без страху і докору, а їх шпигуни для досягнення своїх непорядних цілей піти могли на будь-яку підлість і на будь-який злочин. І всі фільми, які я тоді дивився, всі книги, які читав, тільки підтверджували це моє тверде переконання.
Навіщо я все це розповідаю ?
Та просто перечитував недавно повість Бориса Васильєва « А зорі тут тихі». Талановитий твір дуже талановитого письменника… Але ось на одному епізоді я ніби спіткнувся. Раніше не спотикався, а от тепер…
Пам'ятаєте, коли старшина Васьков з дівчатами знаходять двох убитих німців. Їх свої ж добили, бо важкопораненими цих двох з поля бою винесли…
– Не люди вони ! – Обурений до самої глибини душі такою жорстокістю ворога, заявляє Васьков. – Звірі ! З двома руками, з двома ногами, а звірі! Значить, закон у них такий : поранених добивати !
І я з ним раніше повністю згоден був. Не можна так : своїх поранених – і…
А ось зараз задумався. І уявив собі зворотну ситуацію : коли групу наших диверсантів закидають у німецький тил, і там вони, зіткнувшись з німцями, несуть втрати вбитими і пораненими. З убитими все зрозуміло, поховати їх треба… А от як бути з пораненими ? Тим більше важкопораненими ?..
Тут три варіанти є. Перший, заздалегідь програшний : повернути назад, так і не виконавши завдання, але рятуючи при цьому життя поранених товаришів. А себе підвести під трибунал…
Другий : залишити поранених напризволяще і рухатися далі. Небезпечно, бо був бій, безліч ворожих солдатів бродять по околицях, і тому існує велика ймовірність того, що залишилися можуть потрапити в полон. А потім допити, тортури… і мету завдання може стати відомою ворогові, а значить, його виконання також опиниться під загрозою. Правда, наші диверсанти можуть випадково зустріти партизанів і залишити поранених у них, але таке частіше у фільмах і книгах відбувалося, ніж в реальному житті…
Залишається третій варіант – найжорстокіший, але єдино можливий. Той, який і використовували (хто знає, може, з болем у серці) німецькі диверсанти. Їм, до речі, другий варіант взагалі не підходив, бо ніяких таких німецьких партизанів у нашому тилу бути не могло.
Правда, в книгах і фільмах радянського часу наші поранені, опиняючись в такій же безвихідній ситуації, прощалися з життям самі. Як, наприклад, та ж Рита Осянина. Хіба не здогадувався голова, залишаючи їй наган, що саме так вона і зробить ? Невже навіть думка така в його голові не промайнула, особливо після наполегливого прохання Ріти подбати про її маленького сина ?
Таке ось літературне (і кінематографічне ) кліше радянських часів: наші тяжкопоранені, щоб не заважати товаришам, стріляються самі, вороги – своїх же добивають. А хіба мало інших кліше про « правильних » наших і « неправильних » їх, навіть у непоганих в цілому тодішніх творах…
Візьмемо, приміром, п'єсу Олексія Дударєва «Вибір» – про те, як загинув екіпаж танка, рятуючи життя дітей. Чудовий твір, до самої глибини душі мене свого часу потрясло… Тільки от один епізод…
Кінець війни, бої вже на території Німеччини… І от німці, щоб завадити нашому наступові, виставляють перед своїми окопами і дзотами живий щит з німецьких дітей. І наші солдати йдуть в нападі не стріляючи і несуть при цьому невиправдано великі втрати…
Як казав Станіславський : «Не вірю! » Не вірю в те, що наші солдати, побачивши все звірства загарбників на своїй землі, в самі останні дні війни так масово і добровільно йшли на смерть тільки заради порятунку німецьких « кіндерів ». Не вірю, що німецькі солдати навіть в повністю безвихідній ситуації таке зі своїми дітьми могли створити ! Якби з військовополоненими – повірив би. З дітьми з концтабору – теж ймовірно. Але зі своїми, німецькими…
Це як з тими ж розвідниками і шпигунами з далекого мого дитинства. Одні благородно розвідували ворожі секрети, а інші, гади, просто шпигували…
Геннадій Овласенко.
