У перший день весни мешканцю Олеська Федору Тимофійовичу ПРЕДКУ виповнилось 90 років. Напередодні такої поважної дати ми зателефонували до ювіляра, щоб узгодити дату зустрічі, проте почули у відповідь: "А хіба це так важливо у такий час?" І все-таки домовившись, наступного дня їду до Олеська. Заходжу до оселі і гукаю господаря. Звернув на мене увагу лише тоді, коли стояла за метр від нього, бо уважно вдивлявся в екран телевізора, співпереживаючи разом з Майданом, і хоч ми розмовляли в іншій кімнаті, проте час від часу поверталися до того, що відбувалося у Києві.
Спогади про пережите
Федір Тимофійович у 2009 році видав невеличку збірочку "Пережите" (спогади), в якій описав вагомі віхи свого життя. Вийшла вона тиражем лише у два примірники – для себе і родини. Гортаю сторінки, перечитую рядки пережитого героєм моєї розповіді. Тут і про дитячі роки, і навчання, і різні випадки, які траплялися із сільськими хлопчаками, і обряди, яких дотримувались у їхньому селі. Наступний розділ розповідає про захоплення Федора Тимофійовича музикою та участь його у війні. А у вступі автор пише: "Молю Тебе, Царю Небесний Утішителю, дай розум нашій Верховній Раді, Кабінету Міністрів, Секретаріату Президента і Гаранту Конституції Президенту України вивести Україну з того болота злочинності, корупції, зрадництва, бідності. Україна повинна бути серед кращих держав Європи і світу Наш народ заслуговує на це. Слава Україні! Героям слава!"
Дитячі роки
Народився Федір Тимофійович у 1924 році. Дитинство його пройшло у селі, яке знаходилось за кілька кілометрів від польського кордону, – у Журавцях колишнього Рава-Руського району (зараз це територія Польщі). Родина належала до середняків, мали корову-годувальницю, коня, кілька моргів поля. В жнива та під час копання картоплі кликали на підмогу сусідів, – їм батько відробляв кіньми. Змалку до роботи привчали і дітей. Федір був найстаршим, окрім нього виховувалось ще двоє дівчаток – Марія та Агафія. У школі вчився добре, кожне слово вчителя западало в душу. За Польщі закінчив лише 6 класів.
Маленький музикант
На сільських весіллях малого Федора тягнуло до музик, – до душі припала йому скрипка, то ж і хотів змайструвати її сам. Спочатку не все ладилось, але згодом і його музичний інструмент "заговорив", для цього треба було потрудитись і фізично, бо аж 18 кілометрів несли 10-12-річні хлопці матеріал для скрипки, насилу випросивши в дядька яворову 10- кілограмову дошку. Грав на пару із сусідом, то ж згодом їх почали кликати на вечорниці, а потім і на весілля. Власноруч зробили й бубен. Мали вже свої гроші. Але, оскільки ніхто з них не знав нотної грамоти, то й вирішили піти до сусіднього села, аби вчитель поляк навчив їх досконало грати на скрипці. Той погодився, проте залупив чималу ціну. Та навчання було недовгим, лишень два тижні. Причиною відмови стало те, що вони не захотіли говорити по-польськи. Але хлопці прогалини у навчанні уже надолужували самі.
У село прийшли "визволителі"
І за Польщі несолодко жилось українцям, бо посади та й високооплачувану роботу отримували поляки, а з приходом "визволителів" зі сходу настали страшні часи. Як згадує у своїх "Спогадах" Федір Тимофійович "більшість людей хотіли, щоб у селі залишились таки німці, а не "москалі". Спочатку з села вивозили поляків, згодом настала черга й українців, які не хотіли записуватись в колгосп. Їм "добровільно" пропонували переселитись у Бессарабію, де на них чекають готові порожні будинки. Комісія поїхала подивитись на нові помешкання і добровільно ніхто не захотів переселятись. Тоді 14 січня 1941 року нова влада це зробила примусово. Родина Предків зібрала свої пожитки, взяла лоша і корову, з болем у серці попрощалася з селом назавжди і виїхала на нове місце проживання. До нього добирались більше тижня. Тут перебули румунську окупацію. Звідси у серпні 1944 року 19-річного Федора мобілізували до армії.
Фронтові будні
Пішки пройшов Румунію і частину Болгарїї. Біля містечка Штаєрдорф отримав перше поранення в руку. Перебуваючи в госпіталі, читав молитовник, який у дорогу дала мама. "Цей талісман зберіг мені життя, бо я вірив у Божу силу, яка здатна захистити кожного, хто вірить у Христа-Спасителя і Пресвяту Богородицю", – впевнений Федір Тимофійович. Підлікувавшись, знову повернувся на фронт. Взимку у складних умовах в районі озера Балатон (Угорщина) довелось відбивати атаки двох німецьких танкових дивізій. Тоді й трапився казус, який міг позбавити всіх солдатів життя, коли червонозоряна авіація "помилково" обстріляла своїх бійців. На щастя, всі залишились живі, бо добре окопались. Та вже незабаром Федір отримав ще одне поранення осколком у голову, але за два тижні знову добирався на передову. Брав участь у визволенні Австрії і закінчив війну у місті Грац, за 40 кілометрів від, італійського кордону. Після перемоги ще навчався на курсах водіїв. І грав у музичному оркестрі. Навіть пропонували залишитись керівником оркестру, присвоїти чергове звання і дати високу зарплату, проте він відмовився,бо дуже вже хотів додому, скучив за рідними. Придбавши батькам і сестрам подарунки, вирушив у село. Але не на Одещину, а на Львівщину, – сім’я жила в Гутищі Олеського району.
Навчання молодого покоління
Демобілізувавшись, Федір освоїв мирну професію – агронома, працював секретарем і головою сільської ради. З часу заснування Олеського ПТУ (1965 рік) викладав спецдисципліни, прищеплював учням любов до матінки-землі, до професії хлібороба, хотів, щоб вони з любов’ю читали книгу землі, тієї,- яку йому довелось звільняти від ворогів. Профтехучилищу віддав майже 20 років і виховав не одне молоде покоління, – за вагомі заслуги його ім’я вписане у Всеукраїнську книгу "Персоналії профтехосвіти XX століття".
Біль втрати
У Гутищі зустрівся з майбутньою дружиною Ольгою, з нею щасливо прожили 64 роки. На жаль, недавно вона відійшла у вічність. "Ми ніколи навіть не гнівалися, – згадує ювіляр, – а тут така втрата". І на очах з’являються сльози. Та це не єдиний біль. З Ольгою Павлівною вони виховали двох синів – Романа і Богдана. Роман навчався у Львівському поліграфічному технікумі, а практику проходив у Донецьку. Там і загинув за нез’ясованих обставин. Йому було лише 18, він так прагнув жити і любити. Недожив, недолюбив. За рік Роман закінчив записи у щоденнику, які родина видала друком, а епіграфом стали слова "Життя – це не ті дні, що пройшли, а ті, що запам’яталися". "Це все, що залишилось, як пам’ять про сина", – говорить Федір Тимофійович. Ці спогади читаються дуже легко, на одному диханні. У них – роздуми про життя, стосунки з дівчатами, спогади про те, що найбільше запало в душу.
Секрет довголіття у русі й молитві Так вважає мій співрозмовник. І на підтвердження своїх слів показує вправи, які робить кожного ранку. А ввечері у нього – піші прогулянки. "Знаю, що є Божа сила, і все в руках Божих", – переконаний Федір Тимофійович. Він ще й досі співає у церковному хорі. Як і кожен з українців, вболівав за тих, хто стояв на Майдані. "Якби мені 20 років назад, то я б віддав життя за Україну", – говорить ювіляр. Він Майдан підтримував, чим міг, – передавав кошти. А в світлиці на видному місці! – його робота з дерева "Бог, Україна, родина", де під хрестом і над родинними фотографіями український Тризуб.
Лариса ГЕРАСИМІВ
