В екстремальних умовах проявляються такі риси характеру, про які людина і не підозрює. Особливо, якщо на жертовний камінь кладуться такі поняття, як життя, честь, совість, любов до рідної Вітчизни.
Станіславу треба було у Горлівку, аби передати паспорт сину. Щоб убезпечитися від зайвих проблем, вирішив потрапити туди з боку Барвінкового. На блокпосту неподалік Краматорська його зупинили люди підозрілої зовнішності. При перевірці документів виявили посвідчення члена виборчої комісії, яке необачно забув прибрати з авто. Отож забрали автомобіль, документи, а самого направили до Краматорського міськвиконкому. Там одягли пакет на голову і повезли в невідомому напрямку. Дорогою зрозумів, що один із супровідників міліціонер. У діалозі із товаришем прохопився, що тарифна відпустка закінчується і треба написати заяву за сімейними обставинам, аби у зв’язку з веденням бойових дій йому йшов стаж. Виходить – ось як працюють зрадники.
Після допиту в Краматорській прокуратурі, де відчув силу автоматного приклада, Станіслав опинився у підвалі колишнього архіву. Спав на дошках. Голоси жінок, які мінялися на чергування, та бойовики з природним кавказьким акцентом, наводили на думку, що минуло вже три доби. За цей час до туалету водили лише один раз. У правилах поведінки зазначалося: щойно цокне зброя біля дверей, полонений повинен одягти пакет на голову і стати до стіни обличчям. В іншому випадку можуть розстріляти. Молитовно згадував Господа, аби убезпечив від біди. І в критичних ситуаціях не випробовував долю, проявляв спокій: одягав пакет, ставив руки на стелаж, не провокував охоронців.
Вже у Слов’янську Станіслава посадили до камери разом із полковником, начальником Горлівського міськвідділу міліції. Довелося теж багато передумати. Особливо, коли слова конвоїрів “прострелю коліно” або “у тебе все нормально, завтра розстріляють” стали повсякденним, як “добрий ранок!”. Затриманих згодом таки поставили до стінки, член адвокатської колегії та якийсь прокурор з позивним “Щит” винесли вердикт штрафбат.
Хто копав окопи в Семенівці, хто виконував інші земляні роботи. Станіславу довелося хоронити бабусю одного із ополченців. Ця обставина дала можливість познайомитися із місцевістю. Біля комбікормового заводу можна було побачити блокпости, збудовані за всіма інженерними вимогами, траншеї з аеродромними плитами в три ряди. Виконавши доручення, полонені повернулися до спортзалу, де нарешті помилися, попрали білизну.
Обставини для втечі склалися самі собою. Під вечір сепаратисти почали формувати автоколону. Зовні це мало вигляд виїзду на спецоперацію. Насправді ж то була втеча. Із розмов, які долинали через прочинену кватирку слідчого ізолятора, стало зрозумілим, що вони поспішають на Краматорськ. До конфіскованих авто бойовики додали і бойову техніку танки, БМ21, славнозвісний міномет “Нона” на лафеті КамАЗу та інше спорядження.
На щастя, хтось із охоронців у спішці не закрив одну із камер, і полонені вивільнилися. Вже на подвір’ї, коли почали формуватися групи, стало відомо, що ув’язнені люди різні. Одні вирішили прямувати до Слов’янська, інші до Краматорська, а дехто і на захід. Станіслав із чоловіком, який сидів з ним у камері, скористалися “швидкою допомогою”, що стояла у дворі. Знайшли бочку з бензином, заправили автомобіль. Перед цим по мобільному передали інформацію, що бойовики у кількості 200 чоловік рухаються в напрямку Краматорського аеродрому. Повідомлення, як з’ясувалося, мало високу ціну. Про відїзд штабу Гіркіна вже потім повідомлялося на розширеній нараді в РДА.
На світанку втікачеві вдалося виїхати зі Слов’янська і дістатися українського блокпосту. Тут теж не обійшлося без перевірки. Допитували, як кажуть, з пристрастю, але без рукоприкладства. Відчувалася належна коректність. Врешті, контролюючі органи з’ясували, хто такий Станіслав. П’ятнадцять діб полону, образно кажучи, стали для нього п’ятнадцятьма миттєвостями незвичного літа.
Костянтин ГРИГОРЕНКО.
Знімок автора
