Від референдуму 1 грудня нас віддаляє вже 21 рік – ціле покоління молодих українців виросло відтоді у незалежній державі. У календарі нині – це звичайний день (якщо не враховувати професійне свято працівників прокуратури). Навіть у Львові – національному П’ємонті – забули вивісити з цієї нагоди прапори. Хоча є ще такі українці, хто вважає цей день саме своїм днем незалежності – це ті, хто проголосував "за" у далекому 1991 році, таким чином підтвердивши власну причетність до народження держави. Як відомо, тоді таких було 90 відсотків, а, наприклад, у Бущині нашій – аж 99,3 (140 мешканців району були «проти»). І це при тому, що навесні того ж року ті ж українці радо голосували за оновлений Союз. Хтось назве це парадоксом, хоча насправді це реалії українського суспільства – такого собі бездержавного народу.
Очевидно, в багатьох спрацювала стара радянська (правильніше буде сказати – совкова) філософія: у Києві видніше. Раз кажуть голосувати "за" – то й проголосуємо "за": ми ж бо люди "маленькі". Тому ми досі електорат, а не нація. І тут ані Кучма, ані Ющенко, ані Янукович не винні. А лише ми самі, бо переконані, що за нас хтось щось зробить, особливо, коли йдеться про створення держави. Адам Міхник про нас якось сказав так: "Українець любить свободу, а не демократію. А демократія – це свобода в межах правил". Натомість, українці 24 серпня 1991 року проголосили свою державу вільною. 1 грудня того ж року підтвердили свій намір. І після цього забули про свої наміри і забули про свою волю. Побавились в демократію – і назад. А її – цієї демократії – навіть навчитись нереально – її цінності суспільство має засвоїти самостійно. Проте ще нині, перебуваючи у полоні міфів, почувши привабливу рекламу, то й же українець віддає свій голос за компартію, бо сподівається на повернення тих часів. І навіть не намагається замислитись, що не поверне йому Петро Симоненко омріяну ковбасу за 2,20.
Через це у розпачі Ліна Костенко риторично запитує: "Де ж мого слова хоч би луна? Знову пішла Україна по колу. Знову і знову, ще раз в ніколи?". На диво не варто чекати. Потрібно щось робити самому і досягати свого результату.
Тому сьогодні, згадуючи знаменну дату – 1 грудня – ми повинні нарешті усвідомити, що нині наша державність перебуває під смертельною загрозою. І загроза ця йде не стільки з боку Росії, комуністів і регіоналів, – ця загроза йде від нас самих, від нашої байдужості, небажання думати і робити висновки. Ми звикли жити в умовах держави, яка сама думає за нас, і зробить правильний і мудрий висновок. Насправді, всі "наші пречудові міфи про нас самих, про наше волелюбство, працьовитість і добру душу не варті і півкопійки, якщо ми дозволили і дозволяємо мати те, що маємо, і робити з собою те, що з нами щодня роблять від Путивля до Карпат… Факт залишається фактом – ми майже нічого не робимо як громадянське суспільство, щоб поставити "шлагбауми" перед безчинствами, корупцією і наступом на права громадян", – з жалем констатує Марія Матіос. І вона має рацію: доки не пізно – порятуймо Україну від нас же самих. Ось такі несвяткові роздуми виявились над нечервоною датою календаря.
Микола ІВАНЦІВ
