У неділю, 2 лютого, я побував у двох визначальних, як на мене, не лише для Євромайдану, але й для усього свідомого українства та соборності нашої держави, місцях – 1)Українському домі, де розташувалась бібліотека Майдану, штаб Автомайдану та постій козаків, що несуть цілодобову варту на вулиці Грушевського, 2) на самих Барикадах, які споруджені повсталим народом прямо посеред цієї вулиці у Києві, яка за збігом обставин носить прізвище нашого знаменитого першого Президента професора Михайла Грушевського.
До бібліотеки Майдану мною були передані актуальні книги з-під пера теоретиків, чолових діячів та членів формацій, що діяли під еґідою ОУН, УПА, УГВР – Миколи Лебедя, Мирослава Прокопа, Богдана Кордюка, Анатоля Камінського, Романа Ільницького, Володимира Стахіва, Зиновія Марцюка, Василя Томківа, Романа Маца, що були мною упорядковані й видані в Україні протягом останніх 16 років, як також – книги про УПА, Українську Дивізію "Галичина", ОУН за кордоном, УГВР та життєпис мого земляка генерала Михайла Крата.
*****
Люди коло Барикад на Грушевського дуже вразили мене своїм оптимізмом, своєю зосередженістю й похмурістю. Майже усі у шоломах, ніби лицарі княжої доби, або в козацьких одностроях, як у часи Гетьманщини, деякі з них – в масках, але буквально усі -у кіптяві на обличчях, очевидно, від попелу раніше спалених шин автомобілів та дров від вогнищ у знаменитих діжках, які під час Помаранчевої революції використовувались переважно як барабани. Вони, – ці українські патріоти з різних куточків нашої країни, – були мов ті шахтарі, – стомлені, замерзлі й мовчазні, повільно пересувались або невеликими групами грілися колотих леґендарних революційних" діжок, у яких самотужки постійно підтримували невеликі багаття. Деякі з них стримано, але щиро посміхалися очима, у яких був глибокий сум, перемішаний з надією на оновлену Україну та краще життя. Ліворуч ніби над ними, поряд з стіною мішків із замерзлим снігом та льодом, височіла обкутана брезентом й також дуже почорніла від кіптяви, як, власне, й усі борці на Барикадах, сидяча фігура спочилого тренера колишньої міліцейської команди "Динамо" В.Лобановського. Попереду від повстанських Барикад, трохи вгору, – виднілись вже сучасні, далеко нефутбольні "гравці" кримінальної хунти – т.зв. "беркутівці"та "ВВ-шники" які, здавалось, напружено, ніби цілячись, уважно дивились на тих хлопців з Барикад й далі також грілись коло розведеного вже ними багаття. Чогось мені раптом здалося, що не так вже й легко буде зламати хребет нашому совковому мисленню й нашій наскрізь промосковській владі свавільників, хоча спротив під повстансько-підпільницькими гаслами ОУН та УПА "Слава Україні! – Героям слава!" вже кілька місяців точився майже по усій Україні, – він сягнув аж до Криму, Луганська й Харкова, де місцеві промосковські владці, "п'ятиколонники" дружно заговорили про "федералізацію, почали створювати хто – "красний сєктор", хто – "украінскій фронт”, залучати до своїх заходів "данскоє казачєство" та не лише з батогами на шаблюками, але й з вогнепальною зброєю, стали активно "відроджувати" совківські "народниє дружіни" а віднедавна дружно, разом зі московськими посланниками-емісарами затужили-заголосили про уявний український "націзм", "екстремізм" й "радикалізм". Активно запрацювати сумнозвісні й невидимі т.зв."ескадрони смерті"… – Ой, подумалось, як нелегко буде нам, свідомим українцям, втриматись на своїх Барикадах! І ще жахливіше (аж моторошно стало на душі): – чи не впаде, бува, Україна, як соборна держава, чи не "розколеться" наша ненька по Дніпру чи по Збручу, як колись?!
*****
Деякі промовці та лідери на Майдані останнім часом почали викликати у мене відверту відразу й огиду своїми не досить прозорими, то й сумнівними оборудками, створенням комерційно-політичних проектів, підкилимними перемовинами з "владою", вони вкупі з цією ж владою-хунтою почали перетворювати Україну у такий собі спільний бізнес-проект, проводячи, як мовиться, "мєждусобойчікі" та "тьоркі". Раніше і згодом я дивився по телебаченню деякі недолугі їхні промови-белькотіння, в яких, буцімто, все було й правильним: звучали тези і про злочинний режим, і про руку Кремля, й про пошану до загиблих Героїв Майдану… Однак мені здалося, що деякі балаболи та кар'єристи від "аппозиції' дуже хотіли догодити у своїх промовах буквально усім. Серед інших, правда, у кращий бік виділявся хіба що Тягнибок, добре навчений ораторському мистецтву, – він не читав з папірця, не запинався, тільки більше за всіх повторював слова "нація" й “товариство ' та гучніше за інших промовців вигукував святе й уславлене для підпільників із сітки ОУН та повстанців із відділів УПА вітання "Слава Україні!". . Однак, майже усі виступи лідерів були, як на мене, взагалі ні про що, – така собі констатація фактів й подій. Реальних планів, дій, усунення загроз і небезпек, зокрема, для оборонців українських Барикад на вулиці Грушевського у Києві, ніхто не відчув й практично не згадав, хоча якраз саме ці українські патріоти, якраз із саме цих Барикад та під час подій коло адміністрацій у реґіонах показали всьому світу – "українці – ніяк не росіяни, и далеко – не білоруси", і головне: падіння режиму в Україні призведе до ганебного краху всіх путінсько-лукашенківських потуг та проектів!
На фоні запальних промов лідерів на "політінформації" на Майдані 2 лютого 2014 року вкотре подумалось про дуже неясну долю й майбуття цих, подібних зовні до шахтарів, таких замурзаних і водночас таких милих та українських націоналістів із останньої Барикади, – барикади нашої спільної надії на волю й щасливе життя…
*****
"Що ж та ке справжній український націоналізм, чому нас, українців, промосковські кола звинувачують у нацизмі та екстремізмі?…, – думав далі я. Відповідь могла бути такою: наш націоналізм – це не ніякий не нацизм, расизм, антисемітизм чи ксенофобія, як це подається владцями; з іншого боку – цей не пусті балачки з трибун, а страшні випробування смертями своїх друзів, націленість на здобуття української України, не патріотична теорія, а саме життя, підставою для якого є сам національний дух, закладений в українцях на ґенетичному рівні, що обіймає зараз чи не всі сфери взаємин між людьми. Це той націоналізм-патріотизм, який був притаманний тепер вже покійному борцю за Волю України Євгену Павловичу Стахіву і про який дуже влучно написав Дмитро Павличко, як про патріотизм, що є практичним щоденним життям, як усвідомлення значимості свого життя, за межами якого – рабство, ницість, нікчемство духу.,.. Якраз такий націоналізм, – на думку цього знаменитого письменника, – як ідеологія може й повинна бути поставлена не лише у підмурівки нашого державницького життя, але також у виховання свідомості, за якою людина іншої нації має право на вільний розвиток своєї мови, релігії й культури, і таким чином свобода одного народу має ставати свободою для інших народів…
І наостаннє. – Я багато писав та досліджував історію, теорію й практику "українського демократичного націоналізму", знав особисто багатьох лідерів Закордонного Представництва (Середовища) УГВР та ОУН за кордоном (ОУНз), які сповідували й боролися за втілення демократичних ідей в українському національно-визвольному рухові, починаючи від 1943 року, – але чи не вперше за останні роки, саме на початку лютого 2014 року, якраз на Останній Барикаді Українства на вулиці Грушевського у Києві, – я відчув це явище на практиці сучасного визвольного процесу українства, коли в обороні національної й демократичної української перспективи заради державницького майбуття й добра для українського народу-нації поряд з представниками Галичини й Наддніпрянської України стало чимало російськомовних представників Донбасу, Одеси, Таври й Січеславщини та кримські татари нашого півострова, усіх яких треба захистити від будь-яких переслідувань т.зв судів, прокуратури, міліції, зрештою, усієї "влади" та різних там "тушок” і "тітушок"… Бо непохитні борці Останньої Барикади Українства є основою для збереження Соборності українських земель. Й це варто запам'ятати усім!
Олександр ПАНЧЕНКО,
доктор права Українського Вільного Університету,
адвокат з міста Лохвиці Полтавської області
