Присвята Мікішиній-Туркевич Валентині Петрівні, матері славетного українця, підкорювача Евересту (Джомолунгми)
У повітрі метушилася комашня. На дорозі горобчики кидалися у різні боки й, відлетівши, знову збивалися до купочки у пошуках зерен…
Вона йшла повільно. Цю дорогу могла пройти із заплющеними очима. Вже вкотре йде до сина на розмову.
…Дорога привела її колись в те село, частинкою якого стала. І за плечима було голодне дитинство, школа, педагогічне училище… Пригадалося, як вивчали утішківці кожен її рух, прислухалися до кожного слова. Лунало: нова вчителька, зі Сходу, тонесенька, як берізка, лише чорна коса вінком на голові. Її вирізняло у вимові оте полтавське м’яке "л"…
Звідусіль чула: "Добридень, Валентино Петрівно! Як здоров’ячко?" По голосу вона впізнавала усіх. Ось Марія призупинила велосипед, її чекає. Саме в Маріїних батьків поселили молоденьку вчительку з сім’єю. Хата стояла пусткою, бо господарів вивезли. Добротна хата, на городі стелилися огірочки, тягнулися до сонечка соняшники, морква, петрушка, біля тину красувалися мальви, чорнобривці, рожі, а далі – цибуля, часник, картопля. А це все рученьки посадили, доглядали. Кого ж вивезли?!
І знову, мов павутинки, нанизувалися думки: легенда "Звідки назва Утішків?" Був собі пан, круглий, мов колобок. Жадібність довела до того, що він ніколи не думав про ближніх. Жив собі й хлопчик, худенький і розумненький. А звати його було Потішайко.
Жаднюга все обкладав людей податками. Надумав забрати поле. Тут хлопчику прийшла думка: "Хто швидше перебіжить поле, того воно й буде". Перемога була за Потішайком. Люди втішились, на цьому полі висадили ліс і на честь хлопчика село назвали Утішків.
І сьогодні посеред села шумлять зелені сосни. Саме їх верховіття манили до себе її Михайлика. Він був, немов хлопчик Потішайко, худенький, спритненький, облазив усі дерева, тямущий, наполегливий і відчайдушний. Так і почався шлях його майбутнього сходження. Не дивно, що її синок подолав неймовірно складну висоту – Еверест – 8848 метрів. Не лише піднявся, а й зумів приносити для друзів-альпіністів життєдайний дар – кисень, терплячи ураганні вітри, сніговії, морози, пекуче гірське сонце. Правда, інформаційно зазначено його лише місто праці – Донецьк. А саме в росах утішківських трав купав своє босоноге дитинство, вчився пізнавати світ, спішив, за маминою наукою, бути опорою іншим й робити добро, щоб хтось "утішився".
Найкоротшою дорогою її любого сина – Михайла Туркевича – була дорога до матері, батька, сестрички, всієї утішківської родини. Тут було серце його дитинства й плече рідних, яке давало сили долати складні життєві дороги. Всім був удячний, а мамі – особливо, за вічну любов і неоплачену ласку. І саме утішківська земля взяла його у свої обійми, коли відійшов у вічність…
Вона йшла крок за кроком. Припорошила зимонька білим снігом косу-корону.
Дорога привела до сина… На вічний спочинок.
Зіновія Гулка,
український словесник, методист РІМЦ, утішківчанка
