Останні події в Україні, йдеться, зокрема, і про анексію Криму, і теперішнє поступове захоплення путінськими терористами та місцевими сепаратистами Сходу України, та й навіть нещодавнє побоїще в Одесі, усе це, на жаль, свідчить про те, що на 23 році незалежності державу нікому захистити т.зв. правоохоронні та силові структури деморалізовані, майже повністю втратили боєздатність, і багато хто з них хоч завтра готові до державної зради. Усе це як в страшному історичному фільмі нагадує події майже 100-річної давності, коли впала УНР.
Сьогоднішня Україна у такій же ситуації. І провина в тому, що держава нині на межі, не лише в колишньому режимі Януковича, а й нинішніх можновладців, котрі, захопившись кадровою гонитвою, втратили контроль над державою. Тому сьогодні знову ж, вже й не дивно, що реальним захисником країни є, насправді, простий люд. Він не лише підтримав діючу армію фінансово. Наприклад, за більш ніж 110 млн. грн, які українці переказали Збройним силам через смс-повідомлення, Міноборони закуплять форму й інші предмети військового побуту. Бо ж ганьба, у чому нині воюють на сході новобранці-гвардійці, на чому вони сплять, у яких наметах і чим харчуються. Солдатам потрібно елементарне – простирадла, ковдри, матраци, наволочки, подушки.
Отож, будьмо реалістами нам доведеться будувати армію фактично заново. І що треба насамперед з нею робити – це відновити призов, що і зробив в.о. президента О.Турчинов. Отож цьогоріч в Україні відбудеться призов на строкову військову службу до Збройних сил України і до інших військових формувань. Ідеться про чоловіків, яким до дня відправлення у військові частини виповнилось 18 років, та старших осіб, котрі не досягли 25-річного віку і не мають права на звільнення чи відстрочку
Є й інший позитив. Російська агресія згуртувала українців, які зрозуміли, що сподіватись можуть не на владу, не на партії, а на самих себе. І окрім того, що краще годувати свою армію, аніж окупанта, треба у ній також служити. Тож очевидно, що суспільні настрої стосовно армійської служби нині стрімко міняються. І, що особливо важить не лише серед зрілого віку чоловіків, котрі хоч завтра готові йти добровольцями, а й серед молоді, патріотизм якої гідний подиву. Власне, це і підтвердив проведений цієї неділі у стінах гімназії анонсований нами військовий вишкіл. Панувала тут особлива атмосфера піднесення та відповідальності, бо кожен присутній розумів, для чого він тут. І якщо школярі, як хлопці, так і дівчата, виявляли природне для їх віку захоплення, своєрідний спортивний азарт, то старші поводились стриманіше, перевіряючи на практиці, наскільки втратили колишні військові навички. І багато дискутували між собою. Як правило, згадували свої роки служби, про тодішню міць армійську, про те, що нині усе розвалено, про те, як спробувати щось поправити. Були й такі, хто скептично споглядав на таку собі "дитячу забаву" у колишніх військових, мабуть, своє бачення. Але усі сходяться на одному треба з чогось починати, хоч би і з чистого аркуша. І не забувати про традиції, зокрема які має Буський район у військовопатріотичному вихованні.
Не хотів би почути заперечень, хоча розумію, що йдеться про іншу країну та іншу ідеологію. Але люди мого віку пам'ятають і про шкільну програму ДПЮ (допризовна підготовка юнаків), і про щорічні військові збори старшокласників, і про базу у Соколівці, і про районне стрільбище. А як вам перемоги команди нашого легендарного вчителя Анатолія Івановича Павлова (нехай з Богом спочиває) у всесоюзних змаганнях "Зірниця"! Скількох військовиків виховала тоді Буська СШ№2!
І свідченням того, що ці традиції не вмерли, є та активність, з якою у районі формувався батальйон Народної гвардії. Проте сьогодні багато хто запитує: а що далі?
Ось як прокоментував це Володимир Луженцов, колишній військовий комісар, який погодився очолити формування районного батальйону. До речі, саме він і організував ось уже другий вишкіл, який відбувся в неділю:
Запитання багатьох небайдужих про наступні наші дії є цілком слушними. Ось посудіть.
Добровольці у нас є, штати сформовані, тобто, Буський батальйон Народної гвардії на папері ніби існує. А як практично його задіяти, коли законодавчої бази ми не маємо. Усі люди на своїй постійній роботі. Як їх вишколювати? Де базуватиметься батальйон? Хто його спорядить? А як зі зброєю? лише одні запитання і усі без відповідей.
Як було раніше? Існували військові частини скороченого або кадрового складу (яку Буську). У їхні штати і забезпеченні було закладено усе необхідне, включно з харчуванням. При потребі приписані до частини військовозобов'язані періодично призивались на військові збори. Ці люди (резервісти) доукомплектовували частину, яка ставала повноцінною і могла виконувати поставлені завдання. Перед цим проводили бойове злагодження.
Зараз ця система зруйнована, військкомати скорочені до мінімуму, немає навіть кому займатись паспортним контролем. Виникають нині різні воєнізовані групи і самооборони, і автомайдани, і спротиви. Так, там багато патріотичних людей, але є патріоти проукраїнські, а є й проросійські, яких називаємо сепаратистами. Вже лунають заклики роздати усім зброю. Можна і це, але повинен бути закон. А усі воєнізовані формування мають бути під єдиним керівництвом професійних військових. А яка ваша думка?
Микола ІВАНЦІВ
