Головна Цікаво Майже фантастика

Майже фантастика

429

Наближався Новий рік – найулюбленіше свято Лариси, але з роками воно дедалі більше навіювало смуток і позбавляло її надії стати коханою і щасливою. Чому так сталося, який рік став переломним – важко стазати, адже новоріччя збіглося з власним днем народження: мати народила її з 31 на 1, а батько, попри мороз, простояв ніч під вікнами пологового будинку. Лариса виросла в сім'ї одиначкою, яку безмежно любили, дали прекрасну освіту, але батьківська самовідданість не зробила її ні розбещеною, ні егоїсткою. Тато пишався її успіхами у навчанні, бо Ларочка була не просто відмінницею, – зростала допитливою, жадібною до знань.

Напередодні дня народження підсумувала, з чим вона підійде до свого 35-річчя – гнітюча самотність. Утіхи не давали ні наукове звання, ні посада, ні зарплата, ні хороша квартира – це все добре, але… Бракує головного: коханого чоловіка, дітей. І вона розплакалася вдруге у своєму житті (після похорону батьків), і хто знає, які з тих сліз були гіркішими?..

Якось, дивлячись на сонних хлопчиків своєї подруги, поділилася болем… Вони обидві поплакали, поговорили, допили чергову пляшку шампанського і – надумали…

Оскільки Лариса не сподівається вийти заміж, то треба знайти чоловіка, який їй сподобається, звабити його, завагітніти й народити для себе дитину…

Подругам здавалося, що їхній задум здійснити нескладно, перші дні вони навіть удвох їздили електричкою – видивляючись ймовірного "кандидата". Але все було марно. Як підійти до незнайомого чоловіка? І що йому сказати?

Минали дні… Робота забирала весь час, але хоч раз на тиждень вона сідала в електричку й їхала у незнайомі місця. Це навіть трохи розважало, вносило якесь розмаїття в її життя.

Ось і зупинка, ще кілька таких – і кінцева, вона поїде у зворотному напрямку й сама зайде в самотню квартиру. Ні, не буде вона сьогодні їхати до кінця – вийде зараз і поїде до подруги.. Досить. Оту пляшку коньяку, яку вона весь час возить із собою, вони розіп'ють удвох на завершення невдалих пошуків та й посміються заразом – завтра ж зустрічають Новий рік.

Лариса піднялася з місця, та й завмерла: у вагон електрички зайшов Він. Це не була уповільнена зйомка, але всі його рухи вона бачила саме в сповільненому темпі… Сів біля вікна навпроти… дістав газету… озирнувся… читає… Він їхатиме далеко, раз почав читати, значить, вона встигне заспокоїти ошаліле серце, вибрати необхідні слова і підійти до нього. Встигне. "Господи, прости мене і допоможи мені", – прошепотіла. На очі набігли сльози, а від хвилювання пересохло в горлі.

…Яке благородне лице, красиве, скроні вже посріблила сивина, біля очей такі милі, такі рідні зморшки. Треба заспокоїтися, не забувати, – нічого плекати ілюзії, в такого чоловіка є своя сім'я… Прикусила губу й відвернулася до вікна.

Мало не прогавила! Спасибі, об'явили, що кінцева зупинка, і всім потрібно залишити вагон. Замешкалася навмисне, щоб вийти слідом за "обранцем", і йшла на деякій відстані від нього. Було темно і доводилося більше дивитися під ноги, щоб не спіткнутися, тому й не помітила, як налетіла на незнайомця. Мало не впала, а злякалася ще більше. Він пильно подивився їй в очі й запитав:

– Ну, і довго ми будемо гратися в слідопитів чи розвідників? Я спостерігаю за вами ще з електрички й ніяк не зрозумію, в чому ж справа?!

З Ларисиних очей бризнули зрадливі сльози, й чомусь почала відкидати його руки, якими він тримав її за плечі, роздивляючись обличчя…

Через півгодини була в його квартирі. Він посадив її на диван, приготував чай і, почекавши, поки вона його вип'є, повторив запитання:

– То в чому річ? Чому ви мене переслідуєте? Пізня година, ви сама…

Мову в неї відібрало, і щоб хоч щось зробити, вона дістала з сумочки ту "символічну" пляшку коньяку, яку провозила з собою стільки місяців, поставила на стіл. "Ось, я…" Все. Що говорити далі?

– Вам що, ні з ким було випити, то й їздите з пляшкою у пошуках компаньйона?

– Що ви знаєте? Як ви можете казати…

– Справді, я нічого не знаю. Бачу – гарна жінка, спочатку переслідує, потім пропонує випити. Що ж, давайте вип'ємо!

Вона сіла, знеможено махнула рукою.

– Ні. Я зараз піду. Вибачте.

– Та ні, голубонько, куди ви підете в такий час? Уже перша година ночі, настав останній день року. Отож до першої електрички побудемо разом.

– Я просто хотіла від вас дитину

і все, вибачте, – і вона розповіла йому про себе все – від днів народження, проведених із батьками, до зустрічі з ним в електричці. Заважало одне – він якось дивно дивився на неї. Після невеликої паузи, вислухавши Ларису, сказав:

– Вірити вам чи ні – не знаю. Але якщо таке у вас прохання – то пити не бажано, якщо у вас справді мета – дитина, а не щось інше.

Вона спаленіла, хотіла сказати щось різке, але… Як же це було солодко!

Вони проґавили не тільки першу електричку, а й наступну. Лариса вперше у своєму житті не просто запізнилася на роботу, а прийшла насамкінець, коли всім вручили новорічні подарунки. Про пригоду не розповіла нікому – навіть подрузі. Сподівалася, що буде щасливою, але відчула себе спустошеною й хотіла одного – знову бачити його, Івана, бути в його обіймах. Відчувала – в неї буде-таки дитина, а все, що про нього знала, – звати Іваном.

… Свою Іванку, Іванну, вона народила наприкінці вересня. Пологи, попри вік, пройшли без ускладнень. Лежачи в палаті, згадувала новорічну ніч, коли з подругою надумали "план", аби позбутися самотності. Було щемно – хто її зустріне з пологового? Подруги, товариші по роботі були добрими і щирими людьми: зібралися, купили "придане" Іванці й чекали їх із квітами під дверима пологового будинку. Та те, що сталося потім, вразило всіх. Під'їхав автомобіль, заповнений барвистими кульками, вийшов статечний високий сивіючий чоловік з оберемком (інакше не назвеш) троянд і попросив медсестру передати, що приїхав за… Ларисою та своєю донечкою. Лариса, побачивши Івана, розгубилась, а потім несміливо простягнула йому дитину й щасливо промовила:

– Іване, ось твоя Іванка!

Хрестини Іванки відзначали в Лариси, і при всіх гостях Іван коротко розповів, що він – відставний військовий, розлучений, дітей не мав, жінок остерігався, бо, обпікшись одного разу, не хотів зазнати болю вдруге. Тому й не повірив жодному слову Лариси. Та щось "зачепило" душу, і він навів довідки про неї.

Вона справді працювала там, де сказала йому, дізнався і її адресу. Та не вірилося йому, що вона наважиться народити дитину – одна, без чоловіка, без підтримки близьких. А коли, додзвонившись до пологового будинку, з'ясував, що Лариса народила дівчинку, полетів купувати все для доньки і дружини… Та тут розплакалася маленька, й Іван поспішив до своєї донечки.

Галина ГУМЕНЮК