Йду якось по лісовій доріжці. Навколо різне птаство виспівує. Десь недалеко кує зозуля, вираховуючи комусь літа. Попереду невелика калюжа, в якій не так давно вилежувався дикий кабан і поруч сліди грязюки на стовбурі сосни, об яку він терся після того "купання". Йти серед соснового лісу завжди легко і приємно. Враз, як по команді, припинились щебетання, висвистування, трелі і повіяло загадковою тишею. Але ненадовго, бо почувся спочатку слабкий, а потім зростаючий шум.
Світило сонечко, вітру не було, на верхів'ї сосен не ворухнулась жодна гілка, проте наближався якийсь неспокій, що поступово переходив в тривожне очікування чогось невідомого. Загадковий шум, тріск наростав і онде вже трішки, а далі все виразніше видно спину… анаконди! Довжелезна, понад десяток метрів, вона, звиваючись, швидко повзе в густих зарослях ожинника і наближається до того місця, де я зупинився. І тут раптом. просинаюсь?! Ні, таке діялось насправді, хоч і з незначним "але". Отож,.. тут раптом… понад мене із ожинника на доріжку вискакують одне за одним штук з дванадцять смугастих поросят дикої свині і знову зникають в зарослях. А виглядало все це так правдоподібно, ніби тропічна південно-американська анаконда завітала на пару хвилин і до наших країв.
Невдовзі ліс ніби знову прокинувся. Виспівувало птаство, десь кувала зозуля, а я продовжував свій шлях.
Ярослав ДАВИДОВСЬКИЙ
