Сьогодні ми відзначаємо День героїв – вшановуємо пам’ять про тих, хто боровся за незалежність Української держави. Чимало з них віддали свої молоді життя, щоб бачити Україну вільною, суверенною, незалежною від навали поневолювачів. Залишилось учасників боїв небагато, а з кожним роком стає все менше і менше. Та поки є ще живі свідки тих нелегких для нашої держави часів, маємо записати їх спогади для нащадків. Нещодавно ми завітали до мешканки Красного Софії Ільківни Падковської, з роду Черевко. До речі, завтра, 24 травня, вона відзначатиме свій день народження, – їй виповниться 84 роки.
Неспокійне дитяче життя
У родині Черевків підростало дві доньки – старша Софія і молодша Анна. За Польщі батько працював у кооперативі, пізніше – у «райпотребсоюзі». Сім’я тримала господарку, мали корови, коні, 8 морґів поля.
Вже дев’ятирічною Софія ходила до читальні "Просвіти" виступати, читала вірші, грала ролі. Й донині пам’ятає слова всіх героїв вистави, яку ставили до свята Миколая, – вона була ангелом. А репетиції з молоддю проводила сестра книговидавця Івана Тиктора Ольга. Софія має 8 класів. Вчилась ще у сільськогосподарській школі, проте її не закінчила.
Батько Ілько служив у дивізії "Галичина", був старшим лейтенантом у сотні Ярослава Ласки. У бою під Бродами його поранило. Згодом пішов в УПА. Родина, боячись переслідувань, на деякий час виїхала на Лемківщину. Але коли у листопаді 1944 року повернулись у Красне і ступили на перон, матір арештували енкаведисти. Правда, протримали недовго, лише два чи три тижні.
Батько і донька єдині у поглядах
Коли "Веселий" (батько Софії) керував боївкою самооборони (у його розпорядженні було до 20 молодих юнаків), донька (псевдо "Галя") пішла до нього зв’язковою. Прала бинти, перев’язувала пораненим рани, передавала повідомлення. Острів, Куткір, Русилів – таким був її маршрут. "Іду до Русилова, не іду, а біжу, – згадує Софія Ільківна, – боялася, було страшно, але треба було йти, і я йшла". Прийшовши на явочну квартиру, повідомляла: "Я прийшла". Коли чула у відповідь:"Добре", значить, і справді все було гаразд. Там, на квартирі могла й заночувати. Окрім неї, зв’язковими були Ксеня Сорока, Стефанія Задорожна, Ольга Лотоцька, Ярослава Максимишин, Стефанія Коверко, Леонтина Кв’ятковська. Діялось це у 1945-46роках.
Зрадник серед своїх
У січні двоє з Андріївки зголосилися до комендатури і видали Анну Іванович, – її син Микола воював разом з "Веселим", а сама жінка не раз приходила до Софіїної матері збирати одежу чи харчі для лісових хлопців. А вже на початку лютого прийшли і за матір’ю. У Красному тримали її до 20 березня. Вона й не знала, що за її чоловіка призначили таку високу плату – 10 тисяч карбованців. Не знала, що знайдеться й той, котрий зрадить. Він навіть робив криївку, та спокуса отримати такі великі преміальні затьмарила розум.
Матір перевезли у Золочівську тюрму, а через три дні, 23 березня 1946 року, батько загинув у криївці в Острові. Ще день перед тим мав зустріч з донькою, вона передала йому продукти, а він повідомив, що повернеться не скоро. І не знав, що його слова стануть пророчими, – він не повернеться ніколи, – до дружини, до доньок, додому. Разом з "Веселим" у криївці загинули Іван і Леонтій Вороновські, Іван Стойко з Красного та ще один побратим з Острова. Їх, прив’язаних за ноги, волочили по землі до Красного, залишили під НКВС, щоб впізнали "Веселого", а потім скинули разом з іншими в яму на Золотому Лані. Жінки, які пасли неподалік худобу, у фартухах носили до ями землю.
Мати у тюрмі відсиділа до листопада 1946 року. Її мордували, проте на очних ставках твердила лише одне:"Я нічого не знаю".
За рідними – в Сибір
21 жовтня 1947 року родину Черевків вивезли в Сибір. Коли прийшли за ними, Софії не було вдома. Проте, дізнавшись, яка доля спіткала рідних, вирішила їхати з ними. На перон прийшла сама. Розмістили їх у різних вагонах: вона – у 17, рідні – у 31. Тоді багато родин з Утішкова, Сторонибаб, Скнилова, Острова, Малої Вільшаниці та інших сіл розділили їхню гірку долю. З Красного до Гомеля потяг їхав без зупинок, а потім рушив на Мордовію. У Пензі, вперше за три доби, в дорозі, відкрили вагони і дали їсти: баланду і 200 грам хліба. Привезли їх у Прокоп’євськ Кемеровської області, працювала на шахті.
У невеличкій кімнаті жило кілька сімей. Хліб видавали по карточках і кожної суботи відмічались у комендатурі. Прожила Софія Падковська у Кемеровській області майже 40 років, – до 1984 року. Там познайомилась зі своїм чоловіком Євгеном, там народились син Богдан і донька Марія, з сім’єю якої й повернулась у Красне. Могили чоловіка, як і матері, залишились у Прокоп’євську.
Могила героїв
Височить у Красному братська могила героїв, де з почестями і по-християнськи у 1990 роках перезахоронили тих, кого у 1946 скинули до однієї ями. Лишень трохи осторонь був похований Пилип Дроздовський (псевдо "Дуб"). Коли влітку 1992 року проводили розкопки на Золотому Лані, тут разом з іншими мешканцями Красного була й Софія Ільківна Падковська. А вона й не могла вчинити інакше, – пам’ять про найріднішу людину – батька – спонукала це зробити. Сьогодні, згадуючи до подробиць давно минулі роки, їй важко говорити – слова застрягають у горлі. "Не за таку Україну, яку маємо сьогодні, ми боролися, – переконана моя співрозмовниця. – Ми йшли і не знали, чи вернемося, але йшли, бо хотіли мати свою, незалежну державу".
Лариса ГАРАСИМІВ
