Головна Листи Не за таку Україну боролись

Не за таку Україну боролись

Сьогодні ми відзначаємо День героїв – вшановуємо пам’ять про тих, хто боровся за незалежність Української держави. Чимало з них віддали свої молоді життя, щоб бачити Україну вільною, суверенною, незалежною від навали поневолювачів. Залишилось учасників боїв небагато, а з кожним роком стає все менше і менше. Та поки є ще живі свідки тих нелегких для нашої держави часів, маємо записати їх спогади для нащадків. Нещодавно ми завітали до мешканки Красного Софії Ільківни Падковської, з роду Черевко. До речі, завтра, 24 травня, вона відзначатиме свій день народження, – їй виповниться 84 роки.

Неспокійне дитяче життя

У родині Черевків підростало дві доньки – старша Софія і мо­лодша Анна. За Польщі батько пра­цював у кооперативі, пізніше – у «райпотребсоюзі». Сім’я тримала гос­подарку, мали корови, коні, 8 морґів поля.

Вже дев’ятирічною Софія ходила до читальні "Про­світи" виступати, читала вірші, грала ролі. Й донині пам’ятає слова всіх героїв вистави, яку ставили до свята Миколая, – вона була ангелом. А ре­петиції з молоддю проводила сестра книговидавця Івана Тиктора Ольга. Софія має 8 класів. Вчи­лась ще у сільськогосподарській школі, проте її не закінчила.

Батько Ілько служив у дивізії "Галичина", був старшим лейте­нантом у сотні Ярослава Ласки. У бою під Бродами його пора­ни­ло. Згодом пішов в УПА. Родина, боя­чись переслідувань, на де­який час виїхала на Лемківщину. Але коли у листопаді 1944 року поверну­лись у Красне і сту­пили на пе­рон, матір арешту­вали енка­ведисти. Правда, про­тримали недовго, лише два чи три тижні.

Батько і донька єдині у поглядах

Коли "Веселий" (батько Со­фії) керував боївкою самооборони (у його розпорядженні було до 20 молодих юнаків), донька (псевдо "Галя") пішла до нього зв’язковою. Прала бинти, перев’язувала пора­неним рани, передавала повідом­лення. Острів, Куткір, Русилів – та­ким був її маршрут. "Іду до Руси­лова, не іду, а біжу, – згадує Софія Іль­ківна, – боялася, було страшно, але треба було йти, і я йшла". При­йшовши на явочну квартиру, повідомляла: "Я прийшла". Коли чула у відповідь:"Добре", значить, і справді все було гаразд. Там, на квартирі могла й заночувати. Окрім неї, зв’язковими були Ксеня Со­рока, Стефанія Задорожна, Ольга Лотоцька, Ярослава Макси­мишин, Стефанія Коверко, Леон­тина Кв’ят­ковська. Діялось це у 1945-46роках.

Зрадник серед своїх

У січні двоє з Андріївки зго­лосилися до комендатури і ви­дали Анну Іванович, – її син Ми­кола воював разом з "Веселим", а сама жінка не раз приходила до Со­фіїної матері збирати одежу чи харчі для лісових хлопців. А вже на початку лютого прийшли і за матір’ю. У Красному тримали її до 20 березня. Вона й не знала, що за її чоловіка призначили таку високу плату – 10 тисяч карбо­ванців. Не знала, що знайдеться й той, котрий зрадить. Він навіть робив криївку, та спокуса отри­мати такі великі преміальні затьма­рила розум.

Матір перевезли у Золочів­ську тюрму, а через три дні, 23 березня 1946 року, батько заги­нув у криївці в Острові. Ще день перед тим мав зустріч з донь­кою, вона передала йому про­дукти, а він повідомив, що по­вернеться не скоро. І не знав, що його слова стануть про­рочими, – він не повернеться ні­ко­ли, – до дружини, до доньок, до­до­му. Разом з "Веселим" у кри­ївці загинули Іван і Леонтій Во­ро­новські, Іван Стойко з Крас­но­го та ще один побратим з Остро­ва. Їх, прив’язаних за ноги, воло­чили по землі до Красного, зали­шили під НКВС, щоб впі­знали "Веселого", а потім скинули разом з іншими в яму на Золотому Лані. Жінки, які пасли неподалік худо­бу, у фартухах носили до ями землю.

Мати у тюрмі відсиділа до листопада 1946 року. Її морду­вали, проте на очних ставках твердила лише одне:"Я нічого не знаю".

За рідними – в Сибір

21 жовтня 1947 року родину Черевків вивезли в Сибір. Коли прийшли за ними, Софії не було вдома. Проте, дізнавшись, яка доля спіткала рідних, вирішила їхати з ними. На перон прийшла сама. Розмістили їх у різних вагонах: вона – у 17,  рідні – у 31. Тоді багато родин з Утішкова, Сторонибаб, Скнилова, Острова, Малої Вільшаниці та інших сіл розділили їхню гірку долю. З Красного до Гомеля потяг їхав без зупинок, а потім рушив на Мордовію. У Пензі, вперше за три доби, в дорозі, відкрили вагони і дали їсти: баланду і 200 грам хліба. При­везли їх у Про­коп’євськ Кемеров­ської області, працювала на шахті.

У невеличкій кімнаті жило кілька сімей. Хліб видавали по карточках і кожної суботи від­мічались у комендатурі. Прожи­ла Софія Падковська у Кеме­ровській області майже 40 років, – до 1984 року. Там познайо­ми­лась зі своїм чоловіком Євгеном, там народились син Богдан і донька Марія, з сім’єю якої й повернулась у Красне. Могили чоловіка, як і матері, залиши­лись у Прокоп’євську.

Могила героїв

Височить у Красному брат­ська могила героїв, де з почес­тями і по-християнськи у 1990 роках перезахоронили тих, кого у 1946 скинули до однієї ями. Лишень трохи осторонь був по­хований Пилип Дроздовський (псевдо "Дуб"). Коли влітку 1992 року проводили розкопки на Золотому Лані, тут разом з іншими мешканцями Красного була й Софія Ільківна Падков­ська. А вона й не могла вчинити інакше, – пам’ять про найріднішу людину – батька – спонукала це зробити. Сьогодні, згадуючи до подробиць давно минулі роки, їй важко говорити – слова за­стрягають у горлі. "Не за таку Ук­раїну, яку маємо сьогодні, ми боролися, – переконана моя співрозмов­ниця. – Ми йшли і не знали, чи вернемося, але йшли, бо хотіли мати свою, незалежну державу".

Лариса  ГАРАСИМІВ