Нещодавно мені пощастило зустрітися з тими, кого ще маленькими в 1945-1947 роках вивезли у Сибір – Кемерівську область, Прокопівський район. Довго, понад 60 років йшли до цієї хвилюючої і незабутньої події наші земляки з Надбужжя, Золочівщини. У кожного з них своя доля – хтось опинився в Тернопільській і Львівській, хтось у Волинській, а хтось в Дніпропетровській областях. Та недільної днини, 13 жовтня, станція Красне знову через 66 років зібрала їх разом.
Перегорнімо сторінку історії. У жовтні 1947 року почалося масове вивезення українців. Усього, починаючи з осені 1944 по 1951 рік, з території Західної України до Сибіру, на Північ, у Казахстан та на Далекий Схід було насильно депортовано більше ніж 230 тисяч людей, яких влада вважала "підсобниками" ОУН–УПА та членами сімей " бандерівців".
Можна довго дискутувати на тему, якою ціною здобута Незалежність України. Боляче слухати, коли хтось із скептиків чи відвертих недругів говорить, що, мовляв, незалежність "впала" українцям з неба. Переконана – таке може говорити той, хто нездатний вникнути в історію свого краю, глянути в очі стареньким людям, які поруч, з якими зустрічається мало не щодня, поцікавитися, як їм жилося не 10, 20 років тому, а 40–50 та порівняти зі сьогоденням. Врешті-решт зрозуміти справжню ціну незалежності України, на вівтар якої впродовж століть було покладено найдорожче – життя.
Яскравим підтвердженням цього є страдницька доля людей, з якими довго спілкувалася тієї днини. Незважаючи на те, що їм майже дев'ятий десяток літ, у пам'яті, як у "живій " книзі правдивих історій, назавжди закарбувалося усе пережите. А пережити й справді довелося багато – війну, родинні трагедії… Зазнали фізичного насилля, принижень і катувань, виснажливої, підневільної праці і напівголодного існування в холодному, здавалося, забутому Богом, засніженому краї, географія якого надто велика, а назви тих зловісних місць відомі ледве не в кожній українській родині, бо ж, як казала одна з моїх співрозмовниць: "Лише з мого села Гологірки (Золочівщина) вивезли до Сибіру майже кожну другу родину. Складалося враження, що то не країна, а суцільна тюрма".
Історію творять не лише видатні особистості, а й прості люди – її учасники. Ті, хто всіляко підтримував один одного, ділився кожною крихтою хліба, виходжував недужих, напівголосно наспівував українських пісень й щовечора, виснажений важкою працею, яка тривала від 8 ранку до 9 вечора, навколішки, посеред бараку, молився Богу й просив заступництва для всіх поневолених українців та повернення до рідного краю.
Низько схиляючи голови перед цими людьми, перед їхнім тернистим життєвим шляхом, який вони пройшли заради нашого сьогодення, розпочинаємо цикл невигаданих історій про життя виселених у Сибір земляків. Сподіваємось, що і читачі долучаться до цієї теми.
Інна ПАЛАМАР
