Марта й Ігор Сидори були заможною сім'єю. Вони проживали у провінційному містечку неподалік Львова. Обоє – єдині діти у своїх родинах. Батьки Марти придбали для молодят двоповерховий будинок у містечку, а Ігоря – дорогу іномарку, а ще – немалий рахунок у банку. Молоді люди, маючи економічну освіту, добре розуміли, що гроші на місці не люблять лежати. Їх потрібно вкласти в якусь справу, щоб згодом мати прибуток. Порадившись з батьками, друзями, знайомими, Марта й Ігор вирішили відкрити ресторан у своєму містечку. Знайшли просторе і гарне приміщення, яке колись слугувало їдальнею для працівників місцевого заводу, а зараз похмуро стояло без діла. Зробили ремонт й одразу поділили обов'язки. Жінка взялася за дизайн приміщення, підбір персоналу, складала меню, а чоловік виконував усі юридичні й бухгалтерські обов'язки. У день відкриття закладу молоді ресторатори дуже хвилювалися, але даремно: все пройшло прекрасно. Від їхнього ресторану всі були просто у захваті: смачні страви, цікаві розважальні програми,прекрасний інтер'єр, увічливий персонал, а головне – помірні ціни. І, як кажуть, справа пішла. До подружжя стали звертатися з пропозиціями організовувати різноманітні свята. Заробивши вже немаленьку суму, Сидори вирішили не зупинятися на одному ресторані. Згодом відкрили вже цілу мережу розважальних закладів. Справи йшли на «ура»!
За цією життєвою біганиною і незчулося, як спливали роки. Здається, все у них було: гроші, прекрасний будинок, дорогі машини… Та на душі чогось сумно. У них не було дітей. Марта й Ігор не хотіли навіть думати про них, бо спочатку треба було стати міцно на ноги, пожити трохи для себе, відвідати інші країни.
Втіливши у життя більшість своїх планів, подружжя почало замислюватися про дітей. Але дитячий сміх так і не лунав у їхній оселі. Зверталися до лікарів, але намарно… А потім почали відвідувати святині. Стоячи на колінах, Марта біля кожної ікони обіцяла, що буде найкращою мамою…
І сталося диво! Невдовзі у їхньому домі залунав веселий дитячий сміх. Бог подарував їм синочка. Назвали Богданчиком. Щастю молодих батьків не було меж. Марта, як і обіцяла, стала дуже гарною мамою. Вона повністю присвятила себе сину. Всі організаційні справи у ресторанах виконували помічники.
Час спливав, синочок підростав, купаючись у батьківській любові. Марта й Ігор завжди здійснювали його бажання, будь-які примхи. А ось прохання батьків син виконував тоді, коли мав з цього зиск.
Однокласники Богдана любили часто їздити в Карпати. Ці класні екскурсії йому подобалися не менше, ніж подорожі з батьками за кордон. Адже тоді хлопець відчував себе трохи самостійним.
Цього року клас знову вирішив їхати у Карпати на кілька днів. Зазвичай ночували у дитячих таборах, але тепер школярі заявили, що вже дорослі і будуть спати у наметах на березі річки. Батьки завжди радо відпускали сина у гори, та цього разу тривога охопила мамине серце. Вона просила не їхати,бо відчуває щось недобре. Хлопець, звичайно, не послухав матір. Сказавши кілька не дуже ласкавих слів на її адресу, заявив, що і не збирається відмовлятися від поїздки. Нехай мама нічого не вигадує!
Подорож була захоплююча. Як і запланували, зупинилися на березі річки. Розпаливши вогонь, заходилися готувати вечерю. Втомившись у довгій дорозі, швидко порозбігалися до своїх наметів.
На небі світили ясні зорі. Була тиха і спокійна ніч. Аж раптом здійнявся вітер. Нічне небо пронизала яскрава блискавка. Почалася гроза. Прокинувшись швидше, учитель розбудив дітей, які солодко спали, та сказав усім йти в автобус, щоб перечекати грозу. Майже всі його послухали. Лише Богдан і ще два хлопці заявили, що вони не боягузи і перечекають зливу у наметі.
Блискавиці палахкотіли, невгасаючи між шарами темно-темно-синіх, зовсім чорних хмар. Небо здавалось зловіщим. Природа ніби віщувала щось недобре. А вітер не вщухав і намет, у якому хлопці залишились як пір’їна, зірвав у воду. Вони й собі, стрибнувши у річку, щоб врятувати свої намети. Бурхлива течія не слухалась школярів, відносивши їх все далі. Двоє хлопців невдовзі повернулися на берег, а Богдан зник.
Пізно вночі, до Сидорів зателефонував учитель повідомивши, що з їхнім сином сталася біда, і його шукають рятівники. Пообіцяв зробити все можливе і тримати батьків у курсі справ. Цілий день рідні Богдана не знаходили собі місця. Увечері знову пролунав дзвінок. Керівник служби МНС повідомив, що пошуки були марні. Тож нехай батьки будуть готові до всього. Ймовірно хлопець потонув.
Почувши такі слова, тато Ігор зблід, а мама Марта залилася гіркими сльозами. Вона не могла повірити, що її єдиного синочка, її єдиної надії та радості немає серед живих… подружжя вирішило їхати у гори та продовжувати пошуки: материнське серце відчувало, що син живий, тільки у небезпеці.
Так і сталося: невдовзі рятувальники знайшли Богдана. Його течією викинуло на берег. Хлопець був живий, хоч без пам’яті його відразу ж доправили до лікарні. Після огляду медики поставили невтішний діагноз: пошкоджений хребет і невідомо, чи Богдан опритомніє, але якщо і прийде до себе, то ходити не буде. Ці страшні слова гірким болем обпекли серце неньки…
– Господи! Якщо ти чуєш мене, допоможи, врятуй мою кровиночку! Адже ти ж подарував мені це велике щастя – бути матір’ю. Тож допоможи повернути здоров’я моїй дитині, благаю Тебе, Небесний Отче!– клякнувши на коліна перед іконою Всевишнього, просила Марта.
І сталося диво!.. Богдан вийшов із коми, та ходити все таки не міг. Коли хлопець трохи поправився, батьки вирішили везти сина на лікування за кордон. Знайшли у Німеччині клініку, у якій роблять дуже складні операції на хребет. Це була єдина надія: поставити сина на ноги. Проте заощаджень Сидорів було замало для операції. Не вагаючись, продали свої ресторани. Довгих шість місяців Богдан провів у німецькій клініці. Переніс три складні операції. Проте всі зусилля не були даремними: хлопець став на ноги. Якою ж була радість батьків, коли їхній син знову почав ходити!
Повернувшись додому, Богдан впав на коліна перед батьками і вперше за весь цей час гірко заплакав. Мені соромно, що не слухав вас. Я був надто гордий і самовпевнений. Коли бурхлива течія з великою швидкістю несла мене, я злякався. Враз все почорніло. Це, напевно, я наштовхнувся на каміння, яким було вкрите дно річки. У темряві, вдалині, розгледів яскраве світло, яке наближалося до мене. Сяйво було уже близько. І я почув такі слова:
– Богдане, чому ти такий невдячний? Батьки подарували тобі життя, від усього намагалися захистити, а ти цього не цінував. Твій час ще не прийшов іти в інший світ. Ти житимеш, хоча ще довго страждатимеш. Даю тобі другий шанс для життя. Шануй батьків і завжди їх слухай. Не переймайся, що тебе течія занесла невідомо куди. Твоя матуся завжди піде за покликом серця і обов'язково знайде тебе, – на мить хлопець притих і далі продовжив розповідь.
– Коли мені у Німеччині робили останню операцію, увісні знову почув цей голос і зрозумів, що скоро стану на ноги і буду ходити. Це завдяки Тобі, моя найрідніша. Я знаю: Ти щиро молилася, просила, благала у Всевишнього про допомогу. То ж щиро каюся у своїй поведінці і прошу ще раз вибачити мені, дорогі мої батьки. Обіцяю, що, як виросту, обов?язково буду допомагати вам у нашій сімейній справі. А ще хочу у найближчу неділю піти разом з вами у церкву. Знаю, мамо, ти часто ходила і мене завжди кликала із собою. Та я знаходив тисячу причин, щоб не йти, але тепер все буде по-іншому. Хочу подякувати Богу за даний другий шанс – жити». Після цих слів син міцно обійняв батьків. Усі від радості заплакали.
– Тільки мамині слова мають магічну силу. Недарма ж бо у народі кажуть: "Материнська молитва із дна моря підіймає".
Дмитро Пона,
учень 8 класу НВК "Топорівська ЗОШ І-ІІІ ст."
