На добру сотню літ!

9 березня мешканець Буська, фронтовик, наш колега по перу, полковник запасу Віктор Пилипович Борозенець відзначить поважний ювілей, – йому виповниться 90 років. Наш часопис не раз оповідав й історію життя Віктора Пилиповича, писали і про його фронтові дороги, але обминути сьогодні такий славний ювілей – не маємо права.

Голодне  дитинство

Родом герой нашої розповіді із села Дрозди Білоцерківського району, що на Київщині. У часи великого го­лоду його рідне село, як і багато інших на Східній та Центральній Україні, ледь животіло, – забирали "клумачки не лише з комори, а й вузлики з кухні. Одні із залізною палицею шукали на городі, в саду, інші – в повітці, хліві. Знайшли, – згадує Віктор Пилипович, – два відра ячменю, які мама закопала для сівби. Нас троє дітей і мама весь час плакали, просячи у тих людей хоч щось залишити, – вблагали пару відер лушпиння з картоплі для посадки".

І хоч моєму співрозмовнику на той час виповнилось лише 10 літ, проте ті страшні картини, коли від голоду по­мирали земляки, і їх десятками звозили до глибоких ям на цвинтарі, закар­бувались в дитячій пам'яті. І навіть тепер, через стільки літ, це не можна згадувати без сліз. Бо хіба можна залишатись байдужим до людського горя, коли перед очима худющі кістляві люди, коли серед дорослих – діти – усі вони жертви Голодомору.

"Нашій сім'ї сусіди ще заздрили, – ділиться спогадами герой розповіді, – бо батьків знайомий, який ван­тажив у Білій Церкві зерно, інколи пе­редавав чи приносив у кишені по пригорщі зерна, яке мама молола на жорнах. Якими ж смачними були ті пляцки! Та в основному їли лободу, різаний і змелений корінь горобини чи  рогози, очерету, липи".

Зрідка його, малого, брали з собою сусідки збирати вдосвіта на полях незібрану восени картоплю чи полову з гречки і проса. Аби родина не померла з голоду, мати продала золоті сережки та хрестик, виши­ванки. На ті гроші тітка привозила то муку, то сухарі. Люди не гребували нічим, – їли ворон, горобців, шпаків.

Взимку та восени у школі учням роздавали по 100 грамів хліба. Але оскіль­ки до школи ходив лише Віктор, бо сестри були дуже кволі, то й ділився з ними часткою свого пайка. Спогади Віктора Пилиповича Борозенця  ввійшли у Національну книгу пам'яті жертв Голодомору.

Буремні  воєнні

На долю нашого героя випали фронтові будні Другої світової війни. Восени 1943 року Віктор з сотнями таких же молодих 19-річних юнаків був мобілізований польовим вій­ськкоматом на фронт. Від Дніпра-Славути, з визволення Київщини почалась його фронтова біографія.

Молоде поповнення премудрос­тям військового ремесла навчали недовго, – треба йти в бій, захищати Вітчизну. Спочатку була піхота, а під­лікувавшись у медсанбаті після пер­шого поранення, потрапив в артилерію. З боями визволяв укра­їнські міста і села, які лежали в руїнах і згарищах. Фронтові дороги вели молодого сол­дата країнами Європи. З однопол­чанами пройшов через Молдавію, Румунію, Угорщину, Чехословаччину. Отримав  чотири поранення, останнє – в Австрії, на березі Дунаю.

Зустрілись вони на війні

Тяжко пораненого солдата Бо­розенця доправили літаком у госпі­таль в Дебрецені. Там і зустрів звістку про перемогу. Того дня йому мали ампу­тувати ногу, та радісна звістка "по­ламала" плани лікарів – операція три­вала три години, і ногу таки вря­тували. У госпіталі Віктор зустрів не тільки дядька Дмитра, а й свою май­бутню дружину. Нею стала медсест­ричка Оля. Навесні 1946 року вони вже разом повертались на Віннич­чину, звідки родом наречена. Там 2 травня і відгуляли весілля. Не було ні білого плаття, ні фати, але для них цей день був найкращим, найсвіт­лішим. Відтоді вони все долають разом  – вже більше як 65 років.

Нагороди фронтовика

За бойові заслуги Віктор Пили­пович нагороджений багатьма ме­далями та відзнаками. Як жартує тепер фронтовик: "Десь з кілограм набереться", та за ними – пора­нен­ня і виснажливі бої, з яких не один  однополчанин не повернувся у стрій. Та до Віктора Пилиповича доля була прихильною, його оберігав мамин хрестик.

Дорогою журналістики

Волею долі молоде подружжя Борозенців поселилось у Бущині, благодатна надбужанська земля радо прийняла їх і стала для них рідною. Тут народились їхні доньки Людмила, Тетяна і Наталя. Тут Віктор  Пилипович відкрив в собі талант журналіста, пра­цював у районці з 1947 по 1980 роки,  опікувався питаннями сільського господарства. Шукаючи цікавий ма­теріал для своїх статей, пішки обходив довколишні села. Також колишній фронтовик працю­вав на керівній посаді  в одному з кол­госпів району. Завжди з розу­мінням і повагою ставився до гали­чан і ті віддячували йому тим же. Ство­рив у районі Асоціацію інвалідів, очолював районну Асоціацію ветеранів війни.

Рух продовжує життя

90 літ. Гай-гай, це ж роки і роки. А за ними – нелегка життєва доля. І дякувати Богу, що і в 90 колишній фрон­товик Віктор Пилипович Боро­зенець залишається в строю. Бо знає, що тільки рух продовжує життя. Тому його завжди бачимо у роботі: щось стругає чи обрізає на деревах сухі гілки, копає грядку чи викопує картоплю. Наві­ду­ється Віктор Пилипович в гості до ре­дакційного колективу. Він – цікавий спів­розмовник. Проживши таке довге жит­тя, йому є про що розповісти, зга­дати нелегкі фронтові та повоєнні будні. Зустрічається на День Перемоги зі своїми побратимами. І досі, слухаючи фронтові пісні, у Віктора Пилиповича на очі набігають сльози. Особливо припала до душі "Степом, степом йшли у бій солдати".

Многая літ

У суботу в затишній оселі Вік­тора Пилиповича і Ольги Євменівни Борозенців буде гамірно. Приїдуть дочки з родинами, прийдуть друзі, знайомі – вітатимуть ювіляра. Зичи­тимуть доброго здоров'я, життєвої наснаги та довгих літ життя. До при­вітань приєднуємось і ми. З роси й води Вам, ювіляре, на добру сотню літ!

Лариса ГАРАСИМІВ