Минув 61 рік від трагічної смерті одного з найвидатніших воїнів Української Повстанської Армії (УПА). Унікальність його була в тому, що він – Ніл Хасевич (псевдо Бен-Зот), не маючи змоги боротися за державну незалежність України із зброєю в руках, боровся за цей ідеал долотом, різцем і олівцем. Вміло редаговані і майстерно ілюстровані видання Ніла Хасевича, листівки і брошури, поширювані підпільною поштою, підносили бойовий дух не лише серед побратимів-упівців, а й серед тодішнього радянського суспільства. Слава знайшла його вже після смерті, бо саме Хасевич створив більшість візуальних матеріалів УПА.
Його зброя – олівець
Особливу вагу відіграли плакати Ніла Хасевича агітаційного характеру. Серед них найвідоміші "Ми стали волі на сторожі", "Воля народам – Воля людині", "Слава Україні – героям слава!" та інші.
Строго законспіровано, бо невідомо навіть ширшим колам упістів, в глибокому запіллі, в підземному бункері, при світлі каганця Ніл Хасевич – "Бен-Зот" редагував бойовий журнал "До зброї", розробляв ескізи медалей, орденів та інших нагород для воїнів УПА; створив паперові гроші т. зв. буфони, які були в обігу серед населення. Цими грішми УПА розраховувалася за продукти, одяг, фураж із жертвенним і патріотичним українським суспільством.
Знаю, що кілька номерів журналу "До зброї" зберігалися в архіві видавництва "ПРОЛОГ" під егідою Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Обсягом переважно до 12 сторінок вони видані за вересень, жовтень, листопад і грудень 1943 року. Інші передані Службою Безпеки України та знаходяться в краєзнавчому музеї м.Рівне. У журналі поруч великої добірки інформацій "З бойових фронтів Української Повстанської Армії", подані докладно місцевості та фактаж подій ОУН, військовознавства, української історії, поточні справи, спогади тощо. І хоч деякі з цих публікацій потрапляли в руки окупантів, справжнє ім'я автора статей, матеріалів і особливо ілюстрацій, підписаних ініціалами НХ або псевдо Без-Зот, для керівництва в Москві не було знане. А може й було. Адже існував таємний наказ не виявляти навіть рядових бойовиків УПА, щоб не створювати з них героїв в українському суспільстві.
Незважаючи на нечуваний в історії людства терор, з-поза "залізного заслону", з тюрми народів, т.зв. СРСР, а точніше з України, таємними дорогами, майже дивом потрапили ці рідкісні вістки про невгамовну і нерівну боротьбу українського народу до рук українських патріотів в західному світі. Їх передруковували не лише в пресі української діаспори, але й старанно перекладали на чужинецькі мови і публікували в деяких пресових органах західних країн. Щоразу на це совєтські дипломати (як також режим в Москві) казали, що "це злісна пропаганда фашистів, колишніх нацистських колаборантів, ворогів радянського народу".
Йшов 1951 рік. Використовуючи попередні і спеціально щойно одержані документальні матеріали з України, відтворено і видано багатотиражною книгою альбом: "Графіка в бункерах УПА". Це було майже неймовірне! У діаспорних газетах того часу читалося, що книга роботи Ніла Хасевича потрапила до делегатів Генеральної Асамблеї ООН в Нью-Йорку та іноземних дипломатів і журналістів, що довело до шаленства кремлівське керівництво. Отож до незлічених завдань військ НКВС, що бушували по всій Західній Україні, створено ще одне, яке мало спецзавдання, – координувати дії всіх частин військ НКВС, щоб знайти і знищити повстанську друкарню і її головного редактора. Розпочалася небачена досі брутальна вакханалія чекістів: як вночі, так і в білий день арештовано невинних людей, при допитах катовано і збито до нестями, відправлено в невідоме. Найбільше терпіли зголодовані. В пошуках за їжею на колгоспних ланах по-звірськи вбивали, як підозрілих. Власне, в одній з таких перестрілок було вбито невідому жінку, яка виявилась зв'язковою УПА: біля неї знайдено півтора кіло тонесенького цигаркового паперу, густо задрукованого статтями і матеріалами УПА, та коло 30 дереворитів і рисунків олівцем. І хоч ворогам здавалося, що вже через день-два знайдеться криївка, звідки прийшла кур'єр УПА, – їх гарячкові пошуки не мали успіху. Одне було певне: друкарня знаходиться в Рівненській області, і сюди направлено всі головні енкаведистські сили.
Проте щойно через рік, 4 березня 1952 року домівка-бункер, в якій працювали Ніл Хасевич – мистець-графік, редактор, ілюстратор і видавець публікацій УПА та двоє його співробітників і охоронців, була оточена батальйоном енкаведистів. На їхній вигук здатися, у відповідь були автоматні черги. Здатися ніхто з них не хотів.
До останку
Він народився 1905 року в сім'ї паламаря в с.Дюксин на Рівненщині. Вже з раннього віку проявив феноменальну майстерність в малюванні. Малював портрети сусідів і видатних українців, ікони святих і квіти. Не було жодної хати в селі, де б не висіли малюнки молодшого Ніла.
На жаль, доля не була ласкавою ні для його родини, ні для нього. В 1942 р. т.зв. медведівці по-звірськи закатували його молодшого брата Антона. А в наступному 1943 р. німці під час облави спалили село – загинув його батько. Залишився на той час ще живим політв'язень, старший брат Ніла, – Федір, який в післявоєнні роки загине в жорстоких концтаборах Томщини. Та й сам Ніл зазнав велике особисте горе ще до війни: в дорозі до м.Рівне, де він навчався в гімназії, в залізничній катастрофі загинула його мати, а він втратив ліву ногу. "Завдяки" компенсації за цю втрату – мав можливість вступити до Варшавської Академії Мистецтв.
Життєві обставини у Варшаві були важкі, особливо для українців, бо походили вони переважно з убогих родин. Для Ніла Хасевича життя було вдвічі важче через каліцтво, бо ходив з палицею на саморобному примітивному протезі з патиків. В родині не було нікого, хто б міг йому допомогти…
Проте в 1930-х роках для Ніла несподівано прийшла світова слава: об'єднання "Спокій" вирішило експонувати свої праці у Львові. Виставка була така популярна, що її повторено в Празі, Берліні і Лондоні, звідки її відправлено за океан, до Чікаго і аж до Лос-Анджелеса. І всюди виставка одержувала найвищі оцінки критиків, особливо екслібриси та інші графічні твори Ніла Хасевича, схвальні публікації про яких друкувалися в багатьох авторитетних пресових органах західного світу. Деякі критики порівнювали майстерність Ніла до іншого всесвітньо відомого українського графіка – Юрія Нарбута.
Коли почалася Друга світова війна, Ніла, як освічену людину, призначено суддею. Він погодився на цю посаду, бажаючи допомагати землякам. Та, переконавшись, що й ці "визволителі" є проти самостійності України, вступає в підпільну ОУН. Вважав, що першим і єдиним обов'язком мистця – творити для блага свого народу. Його праці, особливо плакати (такі, як "За Українську Самостійну Соборну Державу" та інші), згадані вище, промовляють традиційно до душі кожного й досі, хто відчуває себе українським патріотом. Бо ніщо інше не промовляло до бійців УПА так переконливо і так образно, як графіка неповторного Бен-Зота. Як шкода, що велика частина праць Ніла Хасевича не збереглася. А відомо, що знаходив час активно допомагати Уласові Семчуку в редакції газети "Волинь". І був членом УГВР від Рівненської області.
Коли у висліді поразок на всіх фронтах німці відступали назад, а північні орди нестримно сунули (на Україну) вслід за ними, приятелі Ніла радили йому іти на Захід, подібно, як тисячі галицьких інтелектуалів. Адже, як віртуоз-мистець графіки і малярства, він проживав би в добробуті серед українських емігрантів, радуючи їх своїми творами. Та відповідь Ніла була рішучою: "Хоч я не здатний боротися зі зброєю в руках, але доки буде хоч крапля крові в моєму тілі, буду боротися різцем і олівцем з ворогами мойого народу". І це стало девізом його всього героїчного життя.
Василь Томків,
член Національної спілки журналістів України, Болтон, Англія
P.S. Він міг бути успішним художником і жити богемним життям, виставляючись у закордонних салонах. Натомість став митцем-повстанцем, обравши криївку з примітивним друкарським верстатом. І через його твори світ дізнався, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються, б’ються і вмирають, вірячи, що колись їхні нащадки матимуть свою державу.
