З такою концертною програмою виступив у районному Народному домі поет, композитор і співак із Луганщини Анатолій Васильців (на знімку). Він завітав на Бущину на запрошення талановитої надбужанки Ганни Грушицької. Представив збірочки своїх гумористичних поезій, виконав власні пісні, за що його щедро нагородили оплесками. Кожний, хто того дня слухав його чудовий спів, отримав велике задоволення – його виступ – не просто концерт, а сеанс музично-гумористичної терапії.
– Ви родом з Донбасу.
– Я народився у чудовому краю – містечку Кремінне, його природа не поступається красою найкращим куточкам світу. У нас найбільший на Донбасі ліс, а в ньому – 200 озер. Ця природа і спонукала мене до творчості і надихає кожної хвилини. Навіть якщо я не вдома, рідна земля завжди в моєму серці. Я багато поїздив по світу, бував у чудових країнах, але ностальгія і любов до рідної землі, мови перемогли, і я повернувся на рідні терени.
– Мабуть, ви не єдиний у родині, хто дотичний до творчості?
– У роду всі дружили з піснею і музикою. Дядько і батько прекрасно грали на баяні, а мама, не маючи ніякої музичної освіти, чудово співала. Оця любов до пісні, мабуть, передалася і мені. У моєму доробку – понад 150 пісень для солоспіву і ансамблів, романси, музичні твори для фортепіано, скрипки і баяна.
– Як сталося, що життєва стежина привела вас на Західну Україну?
– Я хоч і побував по світах, проте мало мандрував Україною. Оскільки я був головою районної організації "Просвіта"(на Луганщині щороку організовували районні фестивалі до Шевченківських свят), то й звернувся до столичного керівництва з проханням посприяти в організації зустрічей з просвітянами інших регіонів. Такі зустрічі вже відбулися на Хмельниччині, Тернопіллі, Львівщині. Двічі брав участь у Всеукраїнському фестивалі патріотичної творчості «Червона калина», який проходить на Рівненщині, ставав лауреатом. Другий фестиваль розпочали моєю піснею «Сердечна порада», що дуже приємно. За виступ отримав гран-прі – 10 днів відпочинку в місцевому санаторії, та, не добувши до кінця, вирішив завітати до вас у Надбужжя.
Зі всіх фестивалів привозив дипломи лауреата, та найдорожчою для мене є нагорода Міжнародного пісенного фестивалю "Доля", який проходив у Чернівцях у 1993 році. Вона для мене дуже значуща. Я пишаюся, що виступав на одній сцені з Назарієм Яремчуком, Миколою Мозговим, Дмитром Гнатюком.
– Маючи такий чудовий голос, вам не хотілось вийти на велику сцену?
– Була така мрія, але я понад усе люблю свою сім’ю. Бачив, як живуть артисти, як це позначається на долі їх рідних, і тому вибрав родину. І нехай мав скромну роботу – багато років пропрацював у школі і профтехучилищі, та був у сім’ї і сім’я була зі мною. А ще не хотів популярності.
– Ви не хотіли слави?
– Не хотів, бо слава має дві сторони, з однієї – вона гарна, а з іншої – вбивча. Не всі витримують випробування нею, і не всіх витримують, коли вони у славі. А мені ще хочеться послужити своєму покликанню – створити поетичні і музичні твори.
– Чим вразила вас Галичина?
– Тут я не вперше. Ще 30 років тому доля звела мене із Заслуженою артисткою України, солісткою Львівської опери Марією Галій, з тих пір ми й дружимо сім’ями. Тому приїжджав сюди і з родиною, і зі своїм колективом. У Львові народилась нова пісня "Патріоти, вперед", з якою я переміг на фестивалі у Рівному. А взагалі поїздки на Галичину мене завжди зворушували. Ви зберегли українську мову, народні традиції. То ж завжди з приємністю їду сюди – чи то виступати, чи просто у гості, – такі поїздки єднають.
Але хочу сказати, що і на Луганщині відбулися певні зміни: хоч ще не всі говорять українською мовою, проте дорожні позначки і назви станції писані державною мовою, вздовж дороги плакати "Дякуємо за чисте узбіччя" – колись такого і бути не могло. У місті працює районний осередок "Свободи". Я хочу, щоб Україна була не гуртожитком, а справді вільною, незалежною державою.
Прикро стає, коли бачиш, як українці цураються своєї мови. Мені довелось деякий час жити у Росії, і побачив, як спілкуються між собою люди різних національностей. Всі знають російську мову, проте коли зустрічались два греки, то відразу переходили на грецьку мову, вірмени – на вірменську, і лише українці продовжували розмовляти російською. Та, сподіваюсь, так не буде. Росте молоде покоління, а воно мислить по-новому.
Лариса ГАРАСИМІВ
