Наша історія починається у Буську, невеликому провінційному містечку Австрійської імперії. У маленькій дерев’яній хатинці, де проживав відомий єврейський лікар Лео Шепс, народився син, якого назвали Моррісом (Моріц, Moritz Szeps) (1834–1902).
Саме він стане найвідомішим уродженцем міста за всю його історію.
У “Галицькій Венеції” (так називали Буськ) було 60 мостів, дві старовині дерев’яні церкви, синагога, палац графів Бадені та найстаріший в Україні єврейський цвинтар (кіркут). Це було багатонаціональне місто, де проживали євреї, поляки та українці…
Успішно закінчивши медичний факультет Львівського університету він у 1854 р. переїжджає до Відня, де розпочинає кар’єру журналіста. У своїх статтях він обстоює ідеї лібералізму та гуманізму, виступаючи за союз із демократичною Францією, проти консервативної Німеччини, що йшло в розріз із тодішньою політичною думкою в Австрії. Його кар’єра стрімко прямує вверх і з часом він стає редактором та співвласником двох найпопулярніших віденських газет: “Morgenpost” та “Neues Wiener Tagblatt”.
Саме профранцузька позиція Морріса та активна політична діяльність звела його з Жоржем Клемансо – одним з найвідоміших французьких політиків ХХ ст., котрий двічі був прем’єр-міністром Франції та очолював Паризьку мирну конференцію, яка вирішувала питання повоєнного врегулювання у Європі після І світової війни (1914–1918). Але це все буде у майбутньому, адже наприкінці ХІХ ст. Жорж Клемансо був лише депутатом французького парламенту (хоч і дуже популярним).
Одного разу, коли Жорж Клемансо був на відпочинку у Карлових Варах (Чехія), Морріс Шепс запросив свого друга провідати разом з ним могилу свого батька Лео Шепса у Буську, на що Жорж охоче погодився, воліючи поближче познайомитись із культурою такої дикої для нього Східної Європи. Ця подорож й лягла в основу його роману “У підніжжі Синаю” (“Au Pied du Sinaï”), який він опублікував у 1898 р., а окрема частина книги була присвячена його враженням від відвідин міста Буська.
Подальша доля Морріса Шепса склалася вельми успішно. Він став знаменитим письменником у Європі. Його донька Софія була одружена на Полі Клемансо, браті Жоржа Клемансо. Морріс ніколи не заперечував свого єврейського походження і не соромився свого місця народження. До своєї смерті у 1902 р. він часто відвідував Буськ для вшанування могили свого батька.
Нижче подано переклад першої частини твору про приїзд до Буська Жоржа Клемансо, де він описує свої перші враження від містечка.
Буськ – закинуте село[1] на краю Галичини, недалеко від російського кордону, яке було збудоване з дерева і бруду. В уражених проказою хатках “сипалась” штукатурка, а на дерев’яних балках виднілися тріщини і щілини, які пробували закрити кусками шкіри чи ганчірками.
Болотистими вулицями міста по гатці (напрудку) їхали вози, котрі хиталися з боку в бік примушуючи підстрибувати на соломі змучених мандрівників. Міськими вуличками блукали не тільки люди у брудних чоботях, але й качки та гуси.
Далі автор подає перелік народів, що проживали у місті[2]] Здалеку, у міському тумані, виднілися обриси знесилених євреїв, очі яких сіяли Талмудом. Збоку проходили русини [українці], грубе волосся яких подібне до овечої шерсті, з котрої був зроблений їхній одяг.
Тут також можна зустріти монголів чи калмиків – червоних, світлих чи чорних людей з масивними щелепами, вилиці яких різко виступали за плоскими носами. Їхні маленькі вузькі очі дивилися на світ із виснажених облич […] Слов’яни різноманітного походження були одягнені у довгі білі плащі. Їхні зіркоподібні блакитні очі сіяли фальшивою невинністю. Це отаборена Азія, яка раптово зупинилася посеред багнюки[3]. І на завершення картини – посеред відкритої рівнини за містечком можна було побачити наметовий табір, навколо якого дрімав натовп чорних, напівголих циган.
На додаток до лелек, гусей і качок, Буськ населяють євреї. Це неохайні, неспокійні, але ввічливі люди, які працюють у різних галузях промисловості та торгівлі. Бідність цих людей зашкалює. Ніхто не знає, чи вони усвідомлюють її чи ні. Вбогі та сумні, але з невеликою посмішкою на обличчі. Можливо, вони й справді є щасливими.
Євреї проживають в окремому кварталі цього села (містечка). Це великий паралелограм зеленого болота забудований маленькими халупами [хижами] з яких долинає огидний шум і гамір. Стежини дивакуватих форм пронизують увесь квартал. Вони зроблені з дерев’яних колод на яких іноді сидять люди. На окраїні кварталу (штетлу) жовтошкірі єврейські діти з пейсами та великими очима від радості бавляться качками на купі гною.
Дивні єврейські домогосподарки, одягнені в незрозумілі прикраси, носили відра від яких йшов неприємний запах. Через відкриті двері убогих осель виднілися їхні жалюгідні “ліжка”, зроблені з напівгнилої соломи, навколо яких лежало перегниле сміття.
Один польський губернатор Австрійської монархії розповідав мені, що євреї, за своїм характером є активними, працелюбними людьми. Своїми спритними руками вони заробляють собі на життя, задовольняючись малим. Це терплячі люди, здатні до найдивовижнішої витривалості, а з іншого боку вони неймовірно наполегливі. Будучи амбіційними, смиренними, сором’язливими та невблаганними, їх звинувачують в силі волі, яку вони зберігають вже 4 тисячі років. Від євреїв залежні й польські магнати, і бідні селяни, адже вони є універсальними посередниками у торгівлі.
Скоріш за все йдеться про Казимира Бадені, який був графом, намісником Галичини, прем’єром Австро-Угорщини та найбільшим поміщиком в окрузі. Існують перекази про те, як Казимир Бадені розмовляв з місцевими євреями на ідиші та підтримував бідних євреїв, звільняючи їх від податків.
Граф казав: “Коли я хочу щось купити чи продати, я змушений кликати місцевого єврея. Він вміє торгувати та має контакти з різними купцями країни, а його зацікавленість в мені, як в клієнті, є гарантією того, що моє замовлення буде виконано швидко і якісно. У Галичині немає жодного великого землевласника, який не був би змушений звертатися за послугами до “дітей Ізраїлю”. Хочу зазначити, що цей магнат володіє 60 тисячами гектарів землі[4], більша частина якої покрита лісами.
Я думаю, що ще не настала година революції у цьому краї, яка б [забрала] ці великі галицькі латифундії [у їхніх власників] і поділила на маленькі парцелі (частини) [для простолюдинів]. Я й сумніваюся, що хтось взагалі думає про це. Галичанин, будь-то єврей чи слов’янин, звик до бідності. Сама ж Галичина є повністю аграрним краєм, де сільське господарство приносить власникам хоч і невеликий, але прибуток. Водночас, прості селяни, які працюють на панів, змушенні просто виживати. Але кожен з них задоволений своєю долею. У цьому й полягає фаталізм їхньої азійської крові.
Палац Бадені. На даний час ця пам’ятка архітектури стоїть пусткою і поступово руйнується.
Палац графа [Бадені] завжди заповнений великою кількістю прислуги. Він оточений красивим парком, через який тече річка [Західний Буг, яка в кінці парку з’єднується з р. Полтвою]. Тут відчувається дикий контраст між аристократичними газонами та садами, які постійно доглядаються прислугою та тією убогістю, яка починається за стіною маєтку.
Місцеві порекомендували мені відвідати руську (українську) церкву. Підійшовши до церкви ми [з Моррісом] зневажливо відкрили ворота та зайшли у недоглянутий сад, зустрівши там високого старця у чорному одязі та солом’яному капелюсі, який захоплено курив свою довгу люльку. Це був священик [Омелян Петрушевич, батько майбутнього президента ЗУНР Євгена Петрушевича]. Він мав красивий, гладкий та рельєфний череп немовби в орла, а його лагідні голубі очі сіяли дитячим поглядом.
Зустріч Клемансо та Шепса із Омеляном Петрушевичем біля церкви. Ілюстрація з твору “У підніжжя Синаю” Жоржа Клемансо. Автор малюнку – Анрі де Тулуз-Лотрек.
Побачивши нас клірик, який був хорошим курцем, поклав свою трубку у невелику сумку, яка висіла на стовпці. Після взаємних привітань він зголосився супроводжувати нас до церкви. В полі, по якому ми йшли, росли кількасотлітні дерева, в тіні яких ховалася скромна церква [св. Параскеви] з нефарбованою черепицею на даху. Поряд із священним храмом знаходився сарай з арками та велика дерев’яна дзвіниця.
Збудований ще понад 300 років тому, сьогодні храм святої Параскеви опинився перед загрозою знищення.
Інтер’єр церкви був оздоблений розкішними варварськими зображеннями, якими старий клірик сильно гордився. Він показував нам вишиті золотом одежі, чудову ризу (богослужбовий одяг) минулого століття з квітковим орнаментом (XVIII ст.) акцентуючи увагу на тому, що це французька тканина. Після цих слів я собі уявив, що можливо якийсь костюм з придворних французького короля Людовіка XV (1715–1774) потрапив в це тихе місце, благочестиво спокутуючи гріхи свого колишнього господаря.
Потім цей старець наївно змушував нас захоплюватися маленькою каплицею. Він казав, що збудував її з грубого дерева, яке він самостійно обробляв простим ножем довгими зимовими вечорами. В той самий час десятки селян прийшли до нас і з радістю накрили стіл поділившись з нами своїми наїдками. Опісля того, ми знову зайшли до церкви. Проходячи повз вівтар ми побачили на підлозі маленьку дерев’яну коробку. Це був дитячий гріб. Коли всі зайшли до храму цей святий чоловік, люб’язно з усіма привітавшись, одів чорну сутану і без жодного вступу розпочав співати церковні пісні, які одразу ж підхопив селянський хор, тримаючи у руках запалені свічки.
Наступного дня нас уже чекали на єврейському кладовищі…
Кінець першої частини.
П.С. Автор, описуючи (з певними перебільшенням) жахливі умови життя у Буську, натомість, дуже прихильно ставиться до мешканців містечка (євреїв, українців і т.д.) у певній мірі співчуваючи їхній важкій долі. Жорж Клемансо акцентує увагу на смиренності людей (їхній “азійській” крові), гостинності українців та підприємливості євреїв. Будучи противником антисемітизму Жорж Клемансо вважає, що справжнім ворогом людей є не прості євреї, а різноманітні багачі.
Література:
Павлишин О. Євген Петрушевич (1863–1940): ілюстрований біографічний нарис (Львів, 2013).
Буськ. Карта історико-культурної спадщини (http://shtetlroutes.eu/uk/busk-cultural-heritage-card)
Georges Clemenceau. Au Pied du Sinaï (Paris, 1898).
Abraham Shayari (fomerly Abraham Karawan). A history of the town of Busk (http://edwebproject.org/busk.html).
Вільний переклад тексту з англійської та французької здійснив Дмитро Димидюк. Автор висловлює щиру подяку Івану Ціхоцькому (Краєзнавчий музей міста Буська) та Юлії Гришко за цінні поради під час підготовки цієї статті.
[1] У французькому оригіналі автор написав слово “село”, а не містечко.
[2] Відповідно до перепису 1864 р. у місті проживало 5297 мешканців, а саме: 2000 римо-католиків, 1640 греко-католиків, 1566 жидів (євреїв), 69 протестантів та 17 кальвіністів.
[3] Не відкидаємо того факту, що у Буську справді могли проживати калмики. Свідченням того є наявність на західноукраїнських землях прізвища “Кальмук”, яке походить від назви цього народу. Що ж стосовно “слов’ян різноманітного походження” то це можуть бути поляки та українці, або будь-які переселенці з Балкан чи навіть Росії, адже для автора слово “Азія” означає усю Східну Європу.
[4] Казимир Бадені володів лише 10 тисячами гектарів. Скоріш за все, Жорж Клемансо просто гіперболізує дані, щоб справити більше враження на читача.
Автор: Дмитро Димидюк. Гал-інфо
