Про цю незвичайну історію завжди згадує він не тільки йдучи іноді до сторонибабського лісу. Але там вона постає перед ним більш виразно, більш наочно.
Ось тут колись було Велике Болото. Хоч згодом воно висохло і стало сіножаттю – назва залишилась. Недалеко знаходився десь площею біля гектара гайок, що йменувався Бажанцярня.
Розказувала бабуся, що там пани розводили красивих птахів – бажантів, або ж фазанів по-теперішньому. Ті іноді перелітали через загорожу на людські поля і сіножаті. За те, що хтось дозволив би собі палкою чи по-другому вполювати цю птицю, навіть на власній землі, штрафували. Але коли ловили її і віддавали, то тих щедро винагороджували. Тому дехто, їдучи працювати на своє поле, на всяк випадок брав з собою сітку чи сачок для відлову фазана, який міг там часом заблукати.
Проте то було колись. А сьогодні, опинившись на Великому Болоті і подивившись вбік порожньої тепер Бажанцярні, Михайлик тільки згадав про тих бажантів.
Навкруги не було видно нікого, хто б в той час працював в полі. Був він тут один, як палець, але з кіньми. Хоч був ще малий, проте був навчений, як поводитись з кіньми і як виконувати будь-яку роботу в полі. І нині також батько послав його, щоб виорати на зиму ще клапоть, який знаходився біля сіножаті.
Отож, приїхавши, зняв з воза плуга, коліснята, перепряг коней, перехрестився і почав орати. Раз обійшов ділянку, вдруге і аж замилувався рівненькими скибами виораної ним землі, а, йдучи знову за плугом в сторону лісу, побачив, що хтось повільно собі йде звідти в напрямку до нього. Не дуже перейнявся тим, бо ж мало що комусь захотілось до лісу, то тепер повертається назад. Розвернувся і не поспіхом продовжує свою справу. Коли ж ненароком оглянувся, то побачив: незнайомець вже не йде, а підтюпцем біжить. Зупинив коней, а той продовжує наддавати. Вмить зрозумів, що його хотіли захопити зненацька збоку. Вже між ними залишилось якихось 50 метрів…
Швиденько змотує Михайлик ліци (віжки), зчіплює орчики зі штильваги (добре, що ті зіскочили з гачків без затримки), закидає їх, перекручуючи посторонки на Лису і Гнідого, лівою ногою стає на коліно Лисій, одночасно хапається за гриву і ривком переноситься їй на спину і – вйо, мої рідненькі!
Оглянувшись, бачить, що обдертий, оброслий і німий незнайомець, вишкіривши від злості зуби, стогнучи, падає якраз на те місце, де стояв декілька секунд тому Михайлик. Ті секунди, його спритність, мудрі красені-коники і безперечне втручання Янгола-охоронця врятували тоді хлопця. Коли через деякий час туди приїхали старші, то, звичайно, вже нікого не застали.
Ким був той нещасний, чому він намагався схопити малого, що з ним сталося потім – назавжди залишилось для Михайлика загадкою. Але тієї жахливої стресової ситуації більше, мабуть, однієї хвилини, неможливо ніколи забути. Бо таке може лише наснитись і то тільки в страхітливому сні! Ви погоджуєтесь?
Отакі-то деякі епізоди, що найвиразніше закарбувались в пам’яті малого хлопчини в часи воєнного лихоліття і яким, мабуть, ніхто не позаздрить…
А з Михайликом ні на мить, навіть подумки, не розлучався.
Ярослав Давидовський
На знімку з архіву автора: перше причастя, отець Дигдала зі своїми вихованцями, 1943р.
