Пригадалася мені давня історія, яка відбулася в моєму рідному селі Йосипівці в далекому 1945 році. Десь під осінь з районного центру м.Олесько (тоді був Олеський район) прислали до села двох озброєних молодих солдатів із військкомату, аби організувати кілька підвід для своїх потреб. Голова сільради пригостив хлопців свіжим молоком і вирішив виділити підводи з хутора Заставне, який за 3 км від центральної садиби. Щоб уникнути якихось непорозумінь між солдатами і власниками підвід, послав з ними чергового сільради – Мирона Гаврилюка.
Всі троє пішли в напрямку хутора стежкою понад річкою Покровкою. Видався напрочуд теплий сонячний день з літаючими сріблястими ниточками бабиного літа. Здавалося, ніщо не віщувало біди. Проте раптом їх зустрів град куль із автоматичної зброї, які посилалися із-за залізничного насипу. Для одного солдата ця золота осінь стала останньою.
А що далі? Вбивцями виявилися "червонопогонники", які п'яними поверталися з чергової антибандерівської операції. Роззброєного солдата, дядька Мирона і вбитого на возі під конвоєм допровадили в районний відділ НКВС. Там вимагали від них свідчень, що солдата вбили начебто бандерівці. Хоча ті відмовлялися, вбивці оформили зізнання, яке їм було потрібне, і під загрозою смерті змусили їх засвідчити своїми підписами. Вбитим виявився солдат на прізвище Горобець із Золочівського району Харківської області (з розповіді М.Гаврилюка).
Рідні вбитого, отримавши звістку про смерть, можливо, ще й досі оплакують сина і проклинають "убивць-бандерівців". Таких і подібних випадків було дуже багато.
Борис ДУПЕЛИЧ,
с.Йосипівка
