Якби хтось зараз запитав тих, хто святкує цей день, — а які, власне, реальні події послужили причиною для встановлення цього свята, впевнений, що понад 90 відсотків взагалі не відповіли б на це запитання. А хтось би сказав, що цього дня 1918 р. Червона армія зупинила німців під Псковом. Хоча історики до цього часу не знайшли там ніяких слідів бою. Бо насправді там і не було бою. То що ж стоїть за датою 23 лютого 1918 року?
З'ясувати істину допомагає нам авторитетний свідок, він же і творець Червоної армії, – В.Ленін. 25 лютого 1918 року він публікує у «Правді» статтю «Важкий, але необхідний урок», в якій пише про ситуацію тих днів (тут і далі переклад з рос. – Авт.): «до болю ганебні повідомлення про відмову полків утримувати позиції, про відмову захищати навіть нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все дощенту при відступі; не говоримо уже про втечу, хаос, безрукість, безпомічність, нехлюйство… у Радянській республіці немає армії». Що ж виходить: 23 лютого молода, повна революційного ентузіазму Червона армія здобула свої перші перемоги під Нарвою і Псковом, а Ленін наступного дня пише про відмову військ захищати нарвську лінію, їхню втечу, хаос, недбальство?
Не вірити Леніну немає ніяких підстав. Фактично під Нарвою Червоної армії як такої не було. Там були залишки старої армії під командуванням генерала Парського та більшовицького комісара Бонч-Бруєвича і зведений загін балтійських матросів під орудою Дибенка, який відмовився підпорядкуватися їм, заявивши, що «братішки самі розберуться з німчурою». Однак при наближенні німців моряки погромили винні склади і швидко відступили аж до Гатчини, де захопили ешелон, причепили до нього цистерну зі спиртом і рушили на схід. Подорож супроводжувалась пиятикою, розгулом і збройними інцидентами. За це Дибенко був звільнений з поста наркома. Тільки у травні в Самарі Дибенко вирішив покаятися, він був переданий до революційного трибуналу за здачу Нарви.
Німці без особливих зусиль захопили Псков і Нарву й далі фактично не рухались, оскільки Ленін 24 лютого наполіг на прийнятті їхніх ультимативних вимог. З березня у Бресті було підписано мирний договір, за яким Росія, виплативши Німеччині величезні контрибуції, сепаратно вийшла з війни.
Громадянська війна виявилася надзвичайно кривавою. У ході цієї війни загинуло від 8 до 13 млн. людей. Тому треба було творити міф про Червону армію як захисницю батьківщини від зовнішнього агресора. Цей міф прозвучав у наказі голови РВРР Троцького в 1923 р. Після усунення Троцького патроном армії став Сталін, який у «Короткому курсі історії ВКП(б)» 1938р. відредагував «народження» Червоної армії, а в 1942 р. виклав його так: «Молоді загони Червоної армії, які вперше вступили у війну, наголову розбили німецьких загарбників під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 року». Відтоді кілька десятиліть поспіль радянська пропаганда вбивала цю фальш у голови своїх громадян. Мало того, її релікти залишились і після розпаду СРСР. 1993р. у Росії за президентства Б.Єльцина було ухвалено закон «О днях воинской славы и памятных дат России». 23 лютого в ньому визначалось як «День победы Красной армии над кайзеровскими войсками Германии (1918 год) – День защитника Отечества». Лише в червні 2006 р. Держдума Росії проголосувала за зміну редакції назви дня. Вона публічно визнала, що ніяких перемог 23 лютого 1918 р. не було, і замаскувала день ганебної поразки «Днём защитника Отечества».
Наслідуючи «старшого брата», президент Леонід Кучма 1999 р. і собі видав Указ «Про День захисника Вітчизни», в якому зазначено: «Враховуючи численні звернення громадських організацій, ветеранів війни та з метою сприяння патріотичному вихованню молоді, постановляю установити в Україні свято – День захисника Вітчизни, яке відзначати щорічно 23 лютого».
Можна було б вітати намір президента Л. Кучми установити свято «з метою сприяння патріотичному вихованню молоді». Та хіба можна виховувати патріотизм на чужому брехливому міфі?
Микола ГВОЗДЬ», «ВЖ»
