Головна Цікаво Туберкульоз – це медико-соціальна проблема

Туберкульоз – це медико-соціальна проблема

827

 Кахи-кахи-кахи… А може "коха-коха-коха" – надривно кашляє чоловік у маршрутці. Інтуїтивно ті, хто поруч, намагаються відсторонитись, з тривогою поглядаючи на змарнілого чоловіка середнього віку із землистим кольором обличчя, якого аж вивертає від нападу кашлю. Дорогою на роботу зустрічаю стару знайому, ще зовсім молоду жінку. Вона – вся у чорному. Привітавшись, прямую далі, не сміючи запитати, що трапилось. І лише за кілька хвилин пригадую, що минуло два роки, як помер її чоловік. Причина –резистентний туберкульоз після перебування у тюрмі. 30-річного чоловіка врятувати не вдалося. І вже біля самих дверей редакції зіштовхуюсь зі знайомим пиячком-неробою, який тиняється без діла цілими днями. Він кашляє так, що аж гуде в грудях. "Іди до лікаря", –не витримую, а він у відповідь: "Сто грамів – і все пройде". Що тут скажеш. Хто зна, чи це "кахи-кахи" не стане "коха-коха" (від слова паличка Коха). Такий збіг упродовж одного дня наштовхує на роздуми. І, насамперед, чому сучасному суспільству не під силу здолати сухоти? Зрозуміло, маючи "багате минуле",  горезвісна туберкульозна паличка за багато тисяч років свого існування навчилась виживати в будь-яких умовах. Але ж і час не стоїть на місці. Що ж маємо сьогодні?

 
Нашестя триває
 
За кількістю хворих на туберкульоз Україна посідає друге місце в Європі після Росії. І хоча епідемію туберкульозу в нас офіційно оголошено ще в 1995 році, держава досі не змогла створити адекватного механізму протидії небезпечній інфекції. Тому нашестя палички Коха триває. За офіційними даними, сьогодні на туберкульоз хворіють близько 700 тис. чоловік, з них активною, найбільш заразною формою – 120 тис. Йдеться про тих хворих, котрі перебувають на обліку в протитуберкульозних диспансерах. А скільки ще таких, які не звертаються до лікарів, аж доки хвороба не ввійде у фінальну стадію?
 
За експертними оцінками, реальна кількість хворих на туберкульоз в Україні у півтора-два рази вища. Хвороба помолодшала: основна вікова група інфікованих – молоді люди віком 22-47 років. Щороку на туберкльоз захворюють майже 40 тисяч українців, а помирають – понад 10 тисяч наших співвітчизників. Смертність від туберкульозу в Україні – найвища серед летальних випадків від усіх інфекційних патологій, разом узятих.
 
Здавалося б, давно минули часи, коли сухоти (чахотка) вважалися невиліковною хворобою. Однак туберкульоз і донині не вдалося перемогти. Навіть тепер, коли з’явилися ефективні лікувальні препарати, ця небезпечна недуга повернулася до нас у новій, стійкій до більшості ліків, формі.
 
Соціальна мозаїка
 
"Туберкульоз – це медико-соціальна проблема, яка від медичної частини залежить не більше, ніж на 10%, – вважають в Інституті фтизіатрії і  пульмонології ім.Ф.Яновського АМНУ. – Багато  ва¬жить, у яких побутових умовах живе хворий, як харчується, де працює". 50% хворих на туберкульоз – люди з груп ризику: бомжі, колишні ув’язнені, безпритульні діти. Така соціальна мозаїка особливо притаманна столиці, куди у пошуках кращої долі стікаються різні асоціальні елементи. Ще 41% – заклопотані працюючі люди, які навіть не підозрювали, що можуть захворіти. При тому, що епідемічний поріг із захворюваності на туберкульоз перевищено майже втричі, фтизіатрична галузь фінансується за залишковим принципом, протитуберкульозні програми не виконуються, а профільні медичні заклади, порівняно з іншими лікувальними установами, найгірше обладнані й занедбані.
 
За останніх 15 років ліквідовано півсотні протитуберкульозних диспансерів, чимало з них реорганізовано у відділення міських та районних лікарень, що рівноцінно їх ліквідації, оскільки при цьому вони втрачають своє призначення – проведення диспансерних заходів. За цей час було ліквідовано (читай: прихватизовано) більшість протитуберкульозних санаторіїв.
 
Чи не найбільше лютує епідемія туберкульозу серед в’язнів. У пенітенціарній системі всі показники, які стосуються епідемії, у 67 разів вищі за середні по країні! Виправні установи перетворилися у розплідник інфекції. Щороку на волю виходять десятки тисяч хворих на активні форми туберкульозу і багато тисяч інфікованих. А якщо мати на увазі, що до 30 хворих з числа амністованих та звільнених не прибувають на місце призначення і випадають з поля зору протитуберкульозних установ, можна уявити, яке це могутнє джерело поширення інфекції.
 
Не обминула епідемія і  військовослужбовців: за останніх 10 років захворюваність на туберкульоз серед особового складу зросла суттєво. Основними причинами масштабного поширення туберкульозу фахівці вважають соціально-економічну нестабільність, зниження життєвого рівня населення, безробіття, неякісне харчування, збільшення кількості соціально-дезадаптованих осіб (безпритульні, мігранти, алкоголіки, наркомании та ін.). Понад 60 хворих на туберкульоз в Україні належать до соціально незахищених та малозабезпечених верств населення. Сьогодні до них, на жаль, зараховують і людей інтелігентних професій: вчителів, лікарів, інженерів, артистів та їхніх дітей (через неповноцінне харчування).
 
Одним із факторів, який також сприяє посиленню епідемії в Україні, фахівці називають туберкульоз у сільськогосподарських тварин. Якщо взяти до уваги, що ця хвороба уражає понад 55 видів сільськогосподарських і диких тварин, риби, близько 25 видів птахів, то стане зрозуміло, що сьогодні ми не маємо реального уявлення про поширеність туберкульозу в Україні.
 
Аби не було пізно
 
У нас в більшості випадків діагноз ставиться надто пізно… Якщо за кордоном людей дисциплінує загроза призупинення медичної страхівки, коли вони не обстежаться, то в Україні все набагато складніше. Особливо із захворюванням на туберкульоз, епідемічні показники щодо якого в нас у 10-12 разів вищі, ніж у розвинених країнах.
 
Стрімко зростає кількість випадків хіміорезистентного (стійкого до ліків) туберкульозу. Так, первинна стійкість збудника туберкульозу до відомих протитуберкульозних препаратів становить 30-32%, вторинна – до 75%. Фахівці називають цю проблему рукотворною. Такі хворі страждають на невиліковний туберкульоз, по суті, вони приречені на смерть. Здорові, які інфікуються від них, також мають невиліковну форму туберкульозу.
 
Сьогодні, незважаючи на жодні закони, хворі не доліковуються до кінця (їх навіть виписують через порушення дисципліни). Звідси і лікарсько стійкі форми хвороби. Є ще ціла низка інших проблем.
 
Перші у списку
 
Однією з причин поширення туберкульозу є недостатня інформованість населення. Будьмо відвертими: непопулярна ця тема для ЗМІ. Та й сам читач не завжди горить бажанням бачити на сторінках подібні матеріали – особливо сумну статистику. Так склалося, що рівень толерантності до хворих на туберкульоз у нас сягнув надзвичайно низького рівня. Зізнайся комусь, що ти хворий або перехворів на сухоти, до тебе ставитимуться, як до прокаженого. Пригадую, як один із колег, який писав про цю недугу, на моє запитання, чи спілкувався він безпосередньо із хворими, був подивований. "Мені навіть і на думку не спало зустрічатись із цими "тубиками". Це ж небезпечно", – почула у відповідь. – Я вже краще візьму інтерв’ю у лікарів".  І був просто ошелешений іншим запитанням: "А якщо б біда трапилась із вами чи вашими рідними, маю на увазі туберкульоз, що тоді? Чи б  хотіли, аби вас називали "тубиком" і ставились, як до небезпечного невиліковного хворого?". Співрозмовник не знав, що відповісти. Та й, зрештою, коментарі тут зайві. Отож вважаю, що головними завданнями ЗМІ мають стати не лише профілактична і застережна робота. Маємо допомогти суспільству зламати негативний стереотип ставлення до хвороби і хворих. У цьому допомагатимуть і приклади відомих людей, вражених туберкульозом, талановитих, соціально активних, надзвичайно енергійних і працездатних.
 
Перша у цьому списку –Леся Українка, яка вела мужню боротьбу із своєю недугою. Втім туберкульоз не зміг зламати сили Лесиного духу, адже вона встигла залишити по собі літратурні шедеври справді світового значення. Хвороба виснажувала фізично та духовно. І тоді вона пише свою знамениту поезію "CONTRA SPEM SPERO!", яка стала маніфестом її боротьби із недугою: "Ні, я хочу крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись. Жити хочу! Геть думи сумні!"
 
В одному із своїх  листів до матері Леся Українка написала "… се вже, може, не зовсім нормально, але мені здається, що я маю перед собою якусь битву, з якої вийду переможцем, або зовсім не вийду. Коли у мене справді є талан, то він не загине, то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії. Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто зна, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей".
 
Мудрість держави полягає в тому, щоб своєю любов’ю і милосердям до страждаючих зміцнити в них віру і надію на одужання. Леся Українка лише одна зі списку відомих людей з усього світу, постраждалих від туберкульозу. Ось далеко неповний їх перелік: письменники і поети Михайло Коцюбинський, Степан Руданський, Максим Горький, Джордж Байрон, Шолом-Алейхем, Ілля Ільф, Олександр Грін, Віссаріон Бєлинський, Микола Добролюбов, Борис Грінченко, Федір Достоєвський, Антон Чехов, Роберт Стівенсон, Семен Надсон, Олексій Кольцов, Іван Нікітін, Шандор Петефі, Енн Бронте, Андре Жид, Анна Ахматова, Алан Сіллітоу, Франц Кафка, Олександр Бєляєв, Дмитро Мамін-Сибіряк, Альберто Моравіа,Фрідріх Шулер, Олександр Купрін, Василь Гроссман; композитори і музиканти Фредерік  Шопен, Нікола Поганіні, Йозеф Гайдн, Карл  фон Вебер, Ігор Стравінський, Олександр Варламов; актори Марія Заньковецька, Вів’єн Лі, Сара Бернар; філософи Бенедикт Спіноза, Альберт Камю; художник Ісаак Левітан, вчений Володимир Вернадський та багато інших.
 
Ці видатні особистості, які страждали від туберкульозу, зробили 
неоціненний внесок в скарбницю світової культури і розвиток сучасної цивілізації. При цьому немає сумніву, що  своєї величі вони досягли якраз завдяки своїй високій працездатності, фізичній і  соціальній активності.
 
Тому переконана, що поширення в українському суспільстві правдивої інформації щодо життя цих людей, їх творчості та мужньої боротьби із підступною хворобою в ті часи, коли вона вважалася невиліковною, повинна стати невід’ємною частиною державної політики у сфері протидії захворюванню на туберкульоз.
 
Ірина  ГАЄВСЬКА