Головна Життя Останнє танго (продовження)

Останнє танго (продовження)

742

(Продовження. Початок у №33, 36, 37)

Довго мовчали. Біля дому Тиміш спересердя гримнув дверцятами машини й кинув на ходу: "Повернуся пізно". Ні теплого погляду, ні обіймів… Чужий, став зовсім чужий… Її душа мовчала, каламутні думки зринали у свідомості, не маючи сили вирватися на простір, усе довкола було позбавлене тепла, радощів буття. Сіра непривабливість буденності. Зосі так хотілося зробити крок й зринути на поверхню, схопити свіжий ковток повітря й дзвінко засміятися… Дзвінко-дзвінко… Ой, та це ж реальний звук! Телефон. Висвічується екран. Це він. Що скаже, що буде, на добре чи на зле? А як довідається Тиміш? І все ж…

–    Я слухаю, – голос ледь жевріє, ноги підгинаються.

–    Я вже в парку. Чекаю.

Заплющила очі й дала згоду зустрітися. Вона не винна, бо була вірною чоловікові, він перший зрадив. Подружнє життя зійшло нанівець. А їй, як і раніше, так хотілося бути коханою й кохати. Тоді в людини виростають крила. Побачивши Дениса, її душа задзвеніла ніжними звуками весни, стало радісно й світло. Зося підставляла обличчя білосніжній черемховій зливі, вбирала запаморочливе тьохкання соловейка, пророче зозулине "ку-ку…", бо попереду був той, хто зумів побачити її серце. Украдене, але щастя.

З приходом у її життя Дениса все навколо стало іншим, бо набрала свіжих барв природа, затепліла душа надією добрих змін. Вона не йшла, летіла на місце зустрічі, її очі сяяли передчуттям чогось прекрасного. Так бувало в дитинстві, коли відкривався невидимими гранями світ. І його "привіт!", і потиск долоньок водночас і тривожили, і заспокоювали Зосю. Їй хотілося, щоб це відчуття тривало весь час. Запахи цвітіння змішувалися і пливли духмяними хвилями, огортали молодих людей цнотливою завісою.

З ним було просто, затишно і любо. Якось непомітно перейшли на ти. Знову опинилися в його кафе.

–    Сьогодні почастую тебе не тільки перепічками. Але це сюрприз. Денис взяв Зосю за руку і повів углиб залу.

–    А тепер, – він по-змовницьки подивився на неї, -заплющ мерщій очі. Пішли…

Кілька кроків, і вони опинилися у просторому, незвичайному залі, ніби іншій епосі. На вікнах – вишиті порт'єри, громіздкі, з натурального дерева меблі, килимові доріжки, фікуси в діжках і величезний стелаж з платівками.

–    Ти перша, кому відкриваю свою таємницю. Це – зал "Ретро". Мої батьки – крилаті. Обоє інженери-авіаконструктори, пенсіонери, живуть у столиці. Тож вирішив потішити їх, а одночасно й молодих, які хочуть зустрітися з молодістю своїх рідних.

–    Прошу, – Денис підвів Зосю до стелажа. – Вибирай. Жінка навмання торкнулася платівки у жовтогарячій обгортці.

–    Фантастика! – Денис аж сплеснув долонями. – Це улюблене "Арабське танго" моєї мами. Давай послухаємо! Він вправно поставив платівку на сріблястий диск радіоли ВЕФ. Полинули сумні, ніби обпалені жаром пустелі звуки, а густий баритон на невідомій мові просочувався гарячими краплями в душу. А їй здавалося, що вона кочує спекотними пісками, а попереду – оазис

– дихаюча жаром українська піч, з якої Денис широкою дерев'яною лопатою витягає запашні перепічки. Обличчя розпашіле, з бісеринками поту на чолі. Щасливе.

–    О, так не годиться! Це танцюють! Денис галантно вклонився і міцно обняв тремтячу Зосю. Вона не опиралася, а покірно тулилася до його плеча і, заплющивши очі, уже уявляла інше – суворий край пірамід, мужніх, спраглих людей, які шляхами великих випробувань, в очікуванні ковтка свіжої води ідуть до омріяного джерела.

Вона не бачила, як Денис кілька разів за її спиною переключав музику на початок, а тільки відчувала глибину її туги!

–    Сподобалось?!

–    Немає слів..

Обоє зручно вмостились на дивані. Денис легенько погладжував її маленьку долоньку, намагаючись зазирнути в очі. Слово за словом і він дізнався про те, що тривожило, не давало спокою – стосунки з чоловіком, його "боргова яма", безробіття, страх за сина…

–    Я спробую поговорити з ним…

–    Та ти що? Він уб'є мене…

–    Так я не буду говорити про ваші взаємини, а запропоную йому роботу – експедитором.

–    Я боюсь…

–    Усе буде добре,,,

–    Прошу тебе: відкинь усі страхи й негаразди. Ти ж у мене в гостях, а гості повинні веселитися, – Денис підняв Зосю з дивана й закружляв у танці, все міцніше й міцніше притискаючи до серця. В тон його захвату зазвучав вальс "Ми підем, де трави похилі…", на хвилях якого вона забула про все. В душах обох народжувався інший зміст життя. Сталося так, як пропонував Денис. Чоловік Зосі погодився працювати у нього експедитором. Матеріальне становище вирівнялося, духовний стан – ні. Тиміш радикально не хотів змінюватися. Денис, де тільки міг, підставляв своє плече, щоб пом'якшити удари долі, яких зазнавала кохана. Зося ожила, перестала їжакувато стенати плечима, коли чоловік починав "задиратися". Тепер вона могла й грюкнути дверима, бо знала, хто за ними стояв. Вони ретельно приховували свої близькі стосунки, хоча Денис неодноразово наполягав на тому, щоб вона розлучилася, а одночасно й він. Спостерігаючи за Тимошем, він бачив, що це людина жорстока й свавільна, а коли "під градусом" – взагалі некерована й страшна.

Зося не відважувалася на такий крок, бо не віддасть сина. І було неймовірно боляче жити з обкраденим щастям. Щодня – як по лезу ножа, щоб не здогадався Тиміш, чому стали знову спалахувати зірницями її прекрасні очі, тіло налилося невидимими соками, а хода стала впевненою. Поступово Зося стала вправною акторкою, перевтілюючись відповідно до ситуації.

(Далі буде)

Алла АНДРЄЄВА