Головна Життя Хоч і не встиг на танку до Берліна

Хоч і не встиг на танку до Берліна

363

Давно відгриміла Друга світова війна. А бойові побратими у День Перемоги збираються разом, щоб згадати однополчан, вшанувати хвилиною мовчання тих, хто відійшов за межу вічності. Щороку мешканець Буська Станіслав Станіславович Блашковський разом з іншими ветеранами Надбужжя схиляє голову перед пам’яттю тих, хто не повернувся з фронту. Напередодні Дня Перемоги ми завітали до нього у гості.

Поляк, родом зі Сибіру

Народився Станіслав Блашковський у місті Тара, за 300 кілометрів від Омська. Дитинство проходило на річці Іртиш. Та, власне, й дитинства, як такого, не було. Коли йому виповнилось 2,5 роки, померла мама, а після 5 класу малий хлопчина вже пішов на свій хліб, – працював у колгоспі. Згодом сім’я (а батько вже одружився вдруге) з Омщини переїхала у Ростов-на-Дону, а в 1944 році – на Україну, на  Житомирщину. Там навчався на курсах шоферів, не довчився лише шість днів, – того ж року у листопаді сім­надцятирічного юнака призвали в армію.

Не встиг повоювати

Дев’ять діб добирався з Житомира до Харкова, захворів на малярію, його зняли з поїзда, місяць лікувався у госпіталі. А ті, хто їхав з ним, рушили далі, на Далекий Схід. Згодом направили Станіслава в мінометний батальйон 53 стрілецького полку. "Кожні 10 днів на фронт відправляли нову маршову роту солдат, – згадує Станіслав Станіславович. – А ті, хто залишався, чи не кожного дня робили марш-кидок – з рюкзаком за плечима, в якому 16 кг піску, – вперед, від 5 до 25 кілометрів. Моє прізвище чомусь не потрапляло у списки. Я не раз бігав до старшини і командира батальйону запитувати, чому інших беруть, а мене оминають. А майор клав мені руку на плече і заспокоював: "Не переживай, синку, встигнеш повоювати".

На щастя, не встиг. Разом з іншими солдатами забрали його на навчання у танкову школу, яка розташувалась у лісі поблизу Чугуєва. Жили в землянках. На календарі – кінець лютого 1945 року. За три місяці сімнадцятирічні юнаки мали осягнути ази військової науки, і щоб 20 травня на нових танках рушити на Берлін. "Але 8 травня  Німеччина капітулювала, і ми, – згадує мій співрозмовник, – ще рік перебували у танковій школі. Після закінчення навчання направили мене у Бердичів, у 64 танковий полк. Його ще називали "Запо­різьким", бо визволяв Запоріжжя. У цьому полку я прослужив до 1953 року, а демобілізувавшись, приїхав у Буськ, – тут жили мої рідні".

Лелечий край став для нього рідним

До Буська Станіслав приїхав з молодою дружиною Євгенією. Працював в Адамах, Яблунівці, Чанижі, у Буській "Сільгосп­техніці". Через три роки він, як і сотні молодих сімей, виїхав на шахти Донбасу, перебував там до 1960 року. Згодом  повернулись у Надбужжя, пішов токарем у "Сільгосптехніку", його обрали головою Буського райкому профспілки пра­цівників сільського господарства. Тут збудував нову оселю, тут підростало четверо дітей – донька Раїса і троє синів – Володимир, Віктор, Олександр. Працював Станіслав Блашковський і секретарем у колгоспі у Новосілках, а заочно вчився у Вищій школі профспілкового руху.

У Станіслава Стані­славовича трудовий стаж понад 45 років. Уже й діти його на пенсії, донька живе у Каневі, один син – у Самарі, інший – у Буську. Ростуть 11 онуків і більше 10 правнуків. І хоч їхньому дідусеві та прадідусеві не довелось на новому танку ввійти у Берлін, проте йому є що розповісти онукам і правнукам.

Лариса  ГАРАСИМІВ