Хоч літ мені небагато, та й життєвого досвіду бракує, проте відверто скажу: ми, українці, забуваючи, що в наших жилах тече кров вільного козацького народу, з року в рік втрачаємо національну гордість і самобутність. Особливо це видно останнім часом, коли різко посилився наступ антиукраїнських сил, а ми замість жорсткого супротиву змирились з владою регіоналів, породивши яничарів, манкуртів та хрунів.
Це найбільше тривожить. Невже нація після перемоги національно-визвольної революції 80-90 років, а ще яскравішої – помаранчевої – нині деградує? Де ж подівся той "дух, що тіло рве до бою". Він ще живе, він ще не вмер? – замість Франкового знаку оклику запитую з жалем усіх нас. Звідки на землі, политій кров'ю наших дідів і батьків, котрі, не жаліючи власного життя, захищали її від лютих завойовників, появилось стільки запроданців, а той просто байдужих громадян, для яких не існує нічого святого?
Розмовляючи із багатьма людьми, зауважив, що більшість по саму зав'язку "ситі" своєю Батьківщиною. А на зовсім просте запитання, чому ж ти тут живеш, співрозмовник не знаходить відповіді, єхидно усміхається. При цьому ми твердо голосимо, що нам хочеться кращого, а для цього не прикладаємо рук. Якщо ж буде все це продовжуватись і далі, то втратить наша Україна все, а ми перетворимося на постачальників рабської праці для новітніх її володарів. Боїмось нині вголос говорити правду, ніби ми не господарі на власній землі та у власній хаті. Може, вже досить! Пора зрозуміти й відчути, що у нас своя правда, і сила, і воля.
Скиньмо з себе, врешті-решт, моральні та духовні кайдани і борімося за утвердження української України. Це не лише наш обов'язок як громадян, це наш шанс зберегти Україну.
Віталій КУДИРКО,
смт.Красне
